Триває другий місяць запеклої боротьби українського народу проти повномасштабної російської агресії. Другий місяць нашої незламності.
З перших днів війни російські військові літаки атакують міста та села з повітря, Збройні сили України спільно з силами оборони дають гідну відсіч окупантам. Наші повітряні сили протистоять і в небі, і на землі, героїчно тримають оборону на всіх напрямках. Підрозділи зенітно-ракетних комплексів продовжують активно збивати ворожі літаки, гелікоптери, ракети, безпілотники. Противник зазнає значних втрат. На превеликий жаль, не обходимося без них і ми.
Але чи могли б ми унеможливити ті жертви, які маємо, чи хоча б звести їх до мінімуму? Без сумніву. Проте, перше, якби Україна мала свою ядерну зброю, яка в неї була після набуття незалежності, це стовідсоткова гарантія, що ніхто б не посягнув на її цілісність і незалежність, як це зробила нині росія. І про це дуже красномовно й на високому професійному рівні написав у минулому номері «Подільських вістей» голова обласної організації НСЖУ Петро Лічман, розкривши анатомію зради України першими президентами нашої держави. По-друге, якщо вже так сталося, що ми залишилися країною без’ядерною, то мали б залишити для своєї оборони та захисту іншу високоефективну зброю, яка дісталася нам у спадок після розвалу союзу. Навіть більше, ніж потрібно. Тобто, якби Україна її сьогодні мала, звичайно ж, усучаснену, у належній кількості, ми могли б закрити небо і не просити допомоги у країн НАТО, інших держав, які, як пояснюють їхні керманичі, бояться це зробити, аби не образити путіна, і щоб він не натиснув ядерну кнопку та не розпочав третю світову війну.
Залишилися ми один на один з країною, яка має не лише ядерну зброю, а й розробила, виготовила, накопичила за десятиліття, й не одне, потужний арсенал різноманітних засобів для воєнних цілей, які нині використовує в Україні. Безжалісно, по-нацистськи, по-варварськи, переходячи усі червоні, й не тільки, лінії, знищує, спустошує, як свого часу монголо-татарська орда, наші міста й села, мирний, працьовитий народ, який ніколи ні на кого не нападав, але боровся за свою свободу і незалежність, ніколи не зазіхав на чуже, а досягав усе своїм розумом, невтомною працею. І прагнув миру. Вірив у НАТО, у Будапештський меморандум, різні між-
урядові угоди, Мінські домовленості й багато чого іншого. Тому до війни не готувався. Хоча відоме ще з IV cтоліття до н. е. старе й перевірене «Si vis pacem – para bellum» актуальне для нас як ніколи – якщо хочеш миру, готуйся до війни.
На жаль, цим перевіреним століттями законом нехтували очільники нашої молодої держави, яких ми приводили до влади, яким вірили. А вони, як з’ясовувалося, нас зраджували, не будували, а руйнували Збройні сили України. Спільно з більшістю міністрів оборони, яких вони й призначали – єжелями, саламатіними, лебедєвими та іншими. Скажімо, лише під час реалізації першого етапу проєкту (були ще другий і третій) Трастового фонду НАТО з утилізації надлишкової стрілецької зброї та боєприпасів в Україні, а розпочався він у 2006 році та «успішно» завершився в кінці 2011 року, було знищено 15 тисяч тонн боєприпасів, 400 тисяч одиниць легких озброєнь і стрілецької зброї (ЛОСЗ) і 1000 переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК). Протягом 12 років передбачалося утилізувати понад 1000 одиниць переносних зенітно-ракетних комплексів, 133 тис. т боєприпасів і 1,5 млн одиниць легкого озброєння і стрілецької зброї. Цей проєкт фінансувався НАТО.
Так, після розпаду колишнього «нерушимого» Україна успадкувала велику кількість надлишкових боєприпасів, які ставали непридатними для використання, адже часто зберігалися просто неба, на них впливала спека і вологість, призводило до їх дестабілізації. На складах боєприпасів завжди був ризик вибухів. Несподівана і часто нічим не спровокована детонація становила загрозу для місцевих жителів. Такі приклади пам’ятаємо – за останні роки їх було кілька. Без сумніву, частину арсеналу потрібно було утилізувати. Але те, щоб знищити тисячу ПЗРК, сотні тисяч легкого озброєння – важкі кулемети, ручні підцівкові та станкові гранатомети, переносні зенітні кулемети, протитанкові рушниці, безвідкатні гармати, переносні протитанкові ракетні комплекси, міномети!? Переконаний, більшість цього озброєння наразі ой як би стало в нагоді нашим Збройним силам, тероборонівцям.
Автор цих рядків рівно десять років тому мав можливість побувати на вже колишній центральній артилерійській базі озброєння Західного оперативного командування, яка була розташована у місті над Смотричем і спільно з військовими аташе країн НАТО, акредитованих в Україні, представниками NAMSA, посольства США, МО Збройних сил України, ДП «Укроборонсервіс» стати свідком як тут «перековували мечі на орала». Тоді генеральний директор «Укроборонлізингу» поінформувала гостей, що саме тут в рамках реалізації чергового етапу проєкту Трастового фонду НАТО «Партнерство заради миру» методом переплавки в індукційно-тигельних печах було утилізовано першу партію стрілецької зброї кількістю 400000 одиниць, і Україна готова до початку робіт щодо знищення наступних 366000 одиниць військового арсеналу.
Присутніх було ознайомлено з виробничими потужностями артбази, де лише в одній із тигельних печей за добу переплавлялося близько 5 тонн зброї. Перед тим, як доправити автомат у горловину печі, від нього від’єднували дерев’яний приклад. Десяток хвилин — і партія автоматичної зброї, яка була ще в мастилі і з якої не було зроблено жодного вистрілу, в індукційно-тигельній печі перетворюється в розплавлений метал…
Не можу не згадати ще про один скоєний злочин проти України – знищення стратегічних авіаційно-ракетних комплексів Ту-95МС і Ту-160, які також дісталися нам у спадок від союзу і базувалися на авіабазі у Прилуках Чернігівської області. Із відкритих джерел відомо, що у квітні 1998 року Радою національної безпеки і оборони України (при президентстві Кучми) приймається рішення про ліквідацію цих літаків. При цьому фінансування робіт по їх знищенню повинно було здійснюватися за рахунок коштів, виділених американським урядом у рамках угоди «Про надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї і запобігання розповсюдженню зброї масового знищення», підписаної у листопаді 1993 року між Україною і США. Вже 16 листопада 1998 року Україна приступила до виконання контракту, розрізавши в присутності американців з використанням їх обладнання два Ту-160. Це підштовхнуло росіян до подальших переговорів щодо обміну цих літаків на природний газ для України. Тож у вересні 1999 року в Ялті була підписана міжурядова угода між Україною і росією про такий «гендель» - 8 Ту-160, 3 Ту-95МС, 575 крилатих ракет Х-55СМ і аеродромного обладнання в сплату українського боргу за поставлений природний газ на суму 285 млн. дол. 6 листопада 1999 року перший Ту-160 перелетів з українських Прилук на аеродром у російський Енгельс, останній – 21 листопада 2000 року. 2 лютого 2001 року в Прилуках було утилізовано останній із 9 Ту-160. В результаті на території України залишився лише демілітаризований і приведений до летальнонездатного стану важкий бомбардувальник Ту-160, який нині встановлений в музеї дальньої авіації на аеродромі Полтави.
У 2001 році почалася ліквідація 60 важких бомбардувальників типу Ту-22 (17 - Ту-22М2 та 43 - Ту-22М3) і 423 авіаційних крилатих ракет типу Х-22.
…У росії Ту-160 на озброєнні і понині, хто знає, чи саме не з них запускаються ракети по наших українських військових аеродромах і містах та скільки ще горя та смертей можуть принести ці «білі лебеді» людству…
Gismeteo 
