— Тут добре, спокійно і затишно, — говорить Аліна, з якою розмовляємо у фоє будівлі, яка раніше слугувала інтернатом для літніх, але тепер це прихисток для 74 переселенців, які вимушено покинули свої домівки через військові дії.

Молода жінка продовжує:
— В Стару Ушицю ми приїхали з Харкова. В дорозі були майже сім діб. Я тут ще з трьома дітьми: молодшою сестрою і двома моїми. Ми з Північної Салтівки, це район, який найбільше обстрілювали і продовжують досі. До другого березня були там, діти все бачили, і як ракети літають, і як складаються багатоповерхівки, наче карточні будиночки, і як вибухова хвиля виносить людей… А коли сильно бомбили й ми були в підвалі, то в телефоні малечі включали мультики, щоб відвернути увагу.
Староушицька територіальна громада, що на Кам’янеччині, за понад два місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну прийняла понад тисячу внутрішньо переміщених осіб. Враховуючи, що до війни її населення становило понад п’ять з половиною тисяч, тож нині кожен п’ятий мешканець Староушиччини — у статусі ВПО. Хтось їхав сюди до знайомих, хтось, дослухавшись порад друзів, дехто опинився випадково.
Наприклад, пані Юля, яка теж із Харкова, з родиною збиралася в інше місто, і вже в дорозі дізналась, що там почались бойові дії. З чоловіком і сином доїхали до Кам’янця-Подільського, звідти волонтери порекомендувала їм Стару Ушицю. В цій частині України молода жінка вперше.
— Я вже знаю, що розповідатиму після перемоги, — говорить вона, — я всім хочу донести, що українці — єдиний народ. Тут, я зустрічала лише людей доброзичливих, чуйних, яким хочеться весь час дякувати. Для мене тепер Кам’янеччина — рідне місце. Чоловік пішов працювати в комунальне підприємство, син навчається в місцевій школі, поки дистанційно.
Директор комунального підприємства «Староушицький ТЦСО», учителька за фахом Наталія Рибак розповідає, що практично з перших днів війни вона повністю включилася в допомогу приїжджим. Як мовиться, довелося розширити коло своїх обов’язків, адже майже цілодобово перебувала у територіальному центрі, допомагаючи біженцям з поселенням. Говорить, що на початку було дуже важко, оскільки в самої троє дітей, практично їх не бачила перші кілька днів, стільки тут було роботи.
Неофіційним місцем збору для приїжджих став центр надання адміністративних послуг територіальної громади.
— Часто-густо переміщені особи звертаються з проблемами, які навіть не стосуються ні ЦНАПу, ні селищної ради, але розуміємо, що їм немає до кого більше йти, — каже Альона Прудивус, начальниця відділу з питань організації надання адміністративних послуг. — Усіх вислуховуємо, а як інакше? Я за ці два місяці вже навчилась і звіти подавати за підприємців, і відкривати особові кабінети в обленерго, облгазі тощо.
У перші дні війни саме у ЦНАПі було розгорнуто штаб прийому гуманітарки: збирали і для приїжджих, і для хлопців на передовій, і тим, що на блокпостах. Односельці згуртувались як ніколи, усі хотіли бути причетними до благодійної справи.
Було створено в месенджерах волонтерські групи, які й допомагали координувати допомогу, а робота органу місцевого самоврядування перетворилась у своєрідний логістично-гуманітарний штаб. І в цьому, без сумніву, заслуга голови територіальної громади Анатолія Тимчука.
— Наша громада, до якої увійшло 12 населених пунктів, утворена чотири роки тому, — розповідає Анатолій Сергійович. — Тоді й було визначено пріоритети її розвитку. Це туризм, сільське господарство, відновлювальна енергетика тощо. Децентралізація в нинішніх умовах нам зіграла на руку. Ми змогли доволі оперативно приймати рішення, від яких безпосередньо залежало подальше життя громади на період війни. Так, 24 лютого зранку я і весь апарат селищної ради вже були на робочих місцях. Терміново скликали сесію, ухвалили нові зміни до бюджету, почали формування добровольчих груп. Був шок, але ніхто не панікував. Розгубленість була, тому що не було ясно, що, де, як відбуватиметься. А вже в перші дні війни до нас почали прибувати біженці з Харкова, Чернігова, Київської області, самої столиці… Стали одразу думати, де можна їх поселити: мали частину приміщень, які не використовувалися — санаторій «Дністер», реабілітаційний центр-інтернат для престарілих. Тож почали їх, школу в селі Гораївка терміново облаштовувати, робити придатними для проживання. Відтак вирішили зв’язуватися з власниками житла приватного сектору, яке було порожнім, бо господарі, спадкоємці мешкали в інших містах. Запитували, чи не проти вони тимчасово надати свої оселі для приїжджих. Більшість погоджувалась.
За словами очільника громади, тоді у староушичан починався новий етап роботи — привести ці хати в гарний стан. Швидко зорганізувались місцеві: приносили ковдри, постільну білизну, посуд, килими… Щоправда, не вистачало ліжок, і це питання довелося закривати своїми силами — місцеві майстри власноруч їх виготовляли. Запрацював центр гуманітарної допомоги, де кожен приїжджий міг взяти собі одяг та взуття. В дитячих садочках населених пунктів облаштували центри прання, розуміли, що багато людей приїхали з міст і не звикли носити воду з криниці чи прати вручну. Старалися все облаштувати так, щоб було максимально комфортно. Анатолій Сергійович зізнається, що за все це дуже вдячний і своїй дружині Оксані, яка з перших днів приєдналась до допомоги. Працює вона вчителькою зарубіжної літератури, української мови та літератури. З початку війни очолила волонтерські загони: об’єднала найактивніших мешканців громади та допомагає координувати поселення, розв’язувати десятки інших проблем.
— Наші односельці, волонтери активно відгукнулись на виклики війни, уявіть: почали навіть зварювати протитанкові їжаки, виготовляти бронежилети, хтось допомагає відповідними матеріалами, хтось коштами, — говорить Оксана Тимчук.
Була в староушичан і спеціальна програма, за якою для тимчасово переміщених осіб збирали насіннєві набори, — роздали таких близько сімдесяти комплектів. Люди засівали грядки, городи біля будинків, наданих їм для тимчасового проживання, багато хто робив це вперше. Кількох переселенців взяли працювати на комунальне підприємство селища, Анатолій Тимчук особисто звернувся до підприємців ТГ, щоб вони за потреби працевлаштовували приїжджих, тим паче, що держава допомагає фінансово — компенсує зарплату за два місяці.
Дехто з вимушених переселенців уже купив собі житло у мальовничих подільських селах, навіть… побрався. Значить, у них є плани залишитися тут назавжди. Додалося й кількасот дітей, які пішли у навчальні заклади громади. Власне, дітям вимушених переселенців, яких понад чотириста, особлива увага. Волонтери організовують для них екскурсії, поїздки по цікавих місцях, спортивні змагання, конкурси тощо. До речі, саме на території Староушицької ТГ знаходиться відома далеко за межами Поділля й України туристична Бакота із скельним монастирем.
— Звичайно, таке збільшення кількості людей у громаді — це підвищене навантаження на наші комунальні служби, додатковий тягар на бюджет, але багато чого беремо на себе, різні витрати, бо, вважаю, що це наш святий обов’язок, головне, аби швидше настав мир, який, я переконаний, не за горами, — резюмує Анатолій Тимчук.