Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 496

Статусом яких тільки столиць не наділяли Кам’янець-Подільський: з червня 1919 року по листопад 1920 року він був центром Української Народної Республіки, де працювали уряд, міністерства, навіть друкувалися гроші; з 2010-го — столицею української байки, в якій довгий час жив і творив патріарх цього літературного жанру, в’язень російської Колими Микита Годованець; відомий Кам’янець далеко за межами України як столиця фестивалів та повітроплавання, а в 2019 році навіть виборов звання молодіжної столиці.

А ще, не один рік місто над Смотричем йменували столицею інженерних військ України. Й цілком заслужено. У ньому дислокувалися вище військово-інженерне училище, 1500-й центр підготовки інженерних військ, сержантський коледж, школа прапорщиків, у місті базувався понтонно-мостовий полк. Прикро, але через безпідставні реформування (насправді — скорочення) усі згадані навчальні заклади, військові об’єкти зникли з кам’янецької мапи, як і сам столичний статус.
Беззаперечна істина: інженерні війська, які є складовою Збройних сил України, відіграють надважливу роль в інженерному забезпеченні і бойових дій, на прикладі нинішньої війни з рашистами — у спротиві російської агресії, виконуючи небезпечні завдання пліч-о-пліч із фронтовиками. Професіоналізм наших військових інженерів визначає мобільність бойових підрозділів, зменшує вразливість від ворожого вогню та захищає від ураження мінно-вибуховими пристроями. Спеціалісти, без яких не обійдеться жодна армія світу, також стають рятівниками і для цивільного населення у мирний час, виявляючи та знешкоджуючи вибухонебезпечні предмети, застарілі боєприпаси, беручи участь в охороні гідротехнічних споруд і мостів під час паводків та льодоходів, в ліквідації наслідків стихійних лих тощо.

Попри все, Президент України у липні 2000 року підписав Указ, згідно з яким програма реформування ЗС України була скоригована й отримала назву: «Державна програма реформування та розвитку Збройних сил України на період до 2005 р.». Так розпочинається другий етап і реформування інженерних військ, нерозривно пов’язаний з процесом трансформаційних процесів ЗС України. Як відзначає науковий співробітник відділу науково-методичного забезпечення Науково-методичного центру кадрової політики Міністерства оборони України Ігор Красота, аналіз досліджень дозволяє зробити висновок, що безвідповідальне «реформування, розвиток, трансформація» ЗС України, коли ці поняття підміняються скороченням військових частин бойового забезпечення, призводить до зниження оборонних спроможностей держави і, як наслідок, до втрати її територій.
Тож у рамках так званих трансформаційних процесів ЗС України у 2003 році потрапляє під реформування (разом з кількома іншими інженерними військовими частинами в різних регіонах України) в Кам’янці-Подільському 101-ий понтонно-мостовий полк. Не можна не відзначити одного разючого факту, пов’язаного з цією подією, і який красномовно свідчить про недбалість, безгосподарське, швидше теж злочинне ставлення колишнього військового керівництва до армійського майна. Замість того, щоб  реконструювати у гарно облаштованому затишному військовому містечку з усією розвиненою інфраструктурою, практично у центрі міста двоповерхові казарми, приміщення штабу, медичної частини та віддати його під житло військовикам, усі ці будівлі були кинуті напризволяще і перетворилися на руїни.
У 2012 році були розформовані в місті над Смотричем військовий коледж сержантського складу, навчальний центр підготовки інженерних військ. Така ж доля того року спіткала і вище військово-інженерне училище, яке свого часу реформували у військовий інженерний інститут при Подільській державній аграрно-технічній академії, в 2006 році переформували у факультет військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка, а відтак перевели до складу академії сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного у Львів.
    Пам’ятаю, як військові, громадськість міста, депутати міської ради намагалися відстояти  цей вищий навчальний заклад. На одній із сесій міські обранці навіть прийняли звернення до керівництва держави, Міністерства оборони України. В ньому вони просили врахувати нагальну необхідність збереження в системі військової освіти факультету військової підготовки і наводили досить мотивовані аргументи на користь вишу, який за 45 років свого існування підготував понад 15 тисяч висококваліфікованих спеціалістів для інженерних військ, міністерств з надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, транспорту і зв’язку, Прикордонної служби, СБУ, інших силових структур і відомств. Маючи сильний кадровий потенціал, прекрасну матеріально-технічну базу, зокрема 250-гектарний полігон, як мовиться, свою школу, він спроможний був дати путівку в життя ще не одній сотні фахівців як для Збройних сил України, так і інших держав. Підготовлені на базі факультету миротворчі сили успішно виконували завдання в Анголі, Південному Лівані, Косово, Сьєрра-Леоне, Іраку, Афганістані.
 Саме тому депутатський корпус вважав, що Міністерству оборони не слід приймати невиважені рішення, а думати про перспективу, про зміцнення обороноздатності країни. Прикро, але у високих владних структурах до цих вмотивованих аргументів дослухатися вперто не забажали. Як і до багатьох інших.
Скажімо, в Кам’янці дислокувалася база (аналогів якої не було) з ремонту військової техніки Прикарпатського військового округу, пізніше Західного оперативного командування. Колишній її начальник, полковник у відставці Володимир Ревуцький нині розповідає, що на цьому  військовому підприємстві працювало близько сотні висококваліфікованих спеціалістів, які  щомісяця ремонтували понад двадцять різних модифікацій артилерійських гусеничних тягачів, понад десять багатоосних тяжких машин, чимало двигунів та інше. Внаслідок горезвісного «реформування» військову частину було ліквідовано. Нині на її території працює приватне підприємство, споруджено навіть вже й непоганий житловий особнячок. До речі, на території колишньої школи прапорщиків формується житловий мікрорайон із багатоповерхівок. Разом з тим Україна просить Болгарію, аби вона нам допомогла з ремонтом військової техніки. А що, хіба не можна було б займатися її відновленням на згаданій ремонтній базі золотими руками наших українських майстрів? Як багато чого іншого.
Словом, запитань більше, аніж відповідей. І нестерпно боляче, що сьогодні українцям доводиться пожинати гіркі плоди колишніх горе-реформаторів, «міняйлів» літаків, гелікоптерів, ракет, ПЗРК, іншого озброєння (хіба воно було у нас «надлишковим»?), із яких сьогодні московити розстрілюють Україну, нашу свободу.
Довідково: під час другого етапу «реформування» ЗС України з 2000 року по 2013 рік Президентами України були обрані Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Віктор Янукович, прем’єр-міністрами працювали Віктор Ющенко, Анатолій Кінах, Віктор Янукович, Микола Азаров, Юлія Тимошенко, Юрій Єхануров.