Чесно кажучи, мантра наших високопосадовців про те, як ми швидко й успішно відбудуємо країну після перемоги, починає вже набивати жорстку оскомину. Так, про відбудову потрібно думати. Але на першому місці має бути все-таки війна і перемога у ній, бо інакше ніякої перемоги не бачити. А для цього потрібно працювати всій країні. Бо на чужих подачках і позичках перемоги не здобути. Та й вони не безкінечні.

А якщо й здобути, то не втримати. Напевно, ні для кого з нині сущих українців не є таємницею те, що більшість росіян люто ненавидять Україну й українців. Якщо ж зуміємо таки від них відбитися (а ми, якщо хочемо зберегтися як народ і держава, іншого виходу просто не маємо!), то їхня ненависть нікуди не подінеться. Тому й після перемоги нам доведеться жити поруч із сильним, агресивним і підступним ворогом. А якщо так, то питання оборони і сильної армії — запорука виживання.
То чому ж чиновники найвищих рівнів постійно говорять про допомогу із закордону, але майже не згадують про те, що вони збираються робити в Україні, аби мати свою зброю і все необхідне для війська? Це не означає, що балакуни з телеекранів мають із гордим виглядом всезнайок віщати вдень і вночі, що і де (із вказівкою вулиці й номера будинку) буде вироблятися. Ні. Але основні тези програми мають бути озвучені й відповідні кроки зроблені, бо війна тепер іде на виснаження і не варто тішити себе тим, що міжнародні санкції ось-ось задушать економіку агресора (лише «Фонд благосостояния РФ», куди йдуть доходи від продажу російських енергоносіїв, за три місяці війни зріс на 40 мільярдів доларів!), а ЗСУ виб’ють до ноги всіх окупантів і утилізують всю техніку. Тим більше в ситуації, коли наші війська також зазнають важких втрат і в техніці, й у людях, а провідні промислові підприємства або знищені і лежать у руїнах, або ж зупинилися.
Так, московити воюють «великою кров’ю», як і в Другій світовій війні. Але ж у них величезна кількість танків, гармат, ракет та іншої бойової техніки. Та й людський ресурс для поповнення втрат армії не йде ні в яке порівняння з нашими можливостями. В цих умовах ми просто приречені розвивати і нарощувати свою оборонну промисловість.
А натомість за чотири місяці війни ми відновили хоча б якісь критичні виробництва зброї? Чи запустили виробництво патронів, яких щодня потрібно десятки, сотні тисяч, а то й мільйони штук? А зробили хоч щось, аби почати виробництво такого дефіцитного нині пального з власної нафти на малих заводах чи дизель із олії, якої не маємо можливості продати? Як це зробити в умовах війни, можна поцікавитися в історії тієї ж Великобританії чи Німеччини. І, взявши той досвід за основу, удосконалити його з урахуванням сучасних підходів до виробництва та технологічних новинок. Ми ж не безрукі й не безголові. Та й освітній рівень українців досить високий, аби швидко засвоїти нові технології промислового виробництва, поставивши їх на службу армії і захисту країни.