Два тижні тому начальник Хмельницької районної військової адміністрації Анатолій Катеренчук повернувся з поїздки на фронт, куди доставляв нашим захисникам черговий вантаж. Практично одразу почали збирати новий, аби найближчим часом знову відправити його в гарячі точки для воїнів і жителів деокупованих територій.
Це була вже шоста поїздка Анатолія Катеренчука на схід. І, коли він веде мову про останні новини з фронту, коли пригадує найвразливіші моменти свого спілкування з бійцями, каже, що відчуває все більшу потребу допомагати.

— У цей складний час ми зобов’язані надавати максимальну допомогу Збройним силам України. Чим більшим буде сприяння з боку тилу, тим легше буде нашим хлопцям.
Вперше я поїхав на фронт, коли очолював Шепетівську районну адміністрацію. У зведеному батальйоні служили представники нашої територіальної оборони. Тож хотів особисто побачити, як їм доводиться, почути, чого потребують насамперед. А після призначення начальником Хмельницької районної військової адміністрації такі поїздки почастішали. І, відверто кажучи, щойно повернувшись, знову думаю про те, як швидше доставити хлопцям черговий вантаж, доставити його людям, які залишаються в зруйнованих містах і селах. До речі, під час останньої поїздки на Харківщину ми побували в Балаклії, в Ізюмі, завозили продукти харчування, засоби гігієни, інше.

— Як зустріли вас жителі?
— Двісті днів в окупації — це неймовірне випробування. Люди плакали, дякували, що про них не забули. Попри те видно, що вони налякані, бо ж рашисти увесь цей час намагалися переконати, що жителі цих територій — не потрібні Україні й тому подібне. Переживши такі жахіття, позбутися страху, зрозуміло, вдасться не одразу. Міста дуже зруйновані, місцеві кажуть, 80 відсотків житла не придатне. Можна лише уявити, як важко доводиться людям.
Хотіли під час тієї поїздки побувати й у Куп’янську, але він ще був на половину деокупований. Велися бойові дії, мости підірвані, дістатися туди не змогли. А тепер місто звільнене. Тож збираємо вантаж і плануємо поїздку в цьому напрямку. Вже підготували п’ять тонн продуктів, і робота триває, невдовзі знову відправимося на схід.
— А як вважаєте, Анатолію Федоровичу, сили волонтерів, благодійників, простих жителів, які намагаються допомагати, ще не вичерпалися?
— Насправді війна виснажує. Але іншого виходу в нас немає. Усьому світові та, насамперед, собі повинні довести, що ми — нація. Нескорений народ, який об’єднується, коли приходить така страшна біда, який готовий багато чим пожертвувати. Хоч як би важко було нам у цей надзвичайно складний час, маємо пам’ятати, що нашим воїнам у сотні разів важче. Тож ті, кого, скажемо так, війна не торкнулася, повинні замислитися і повинні особливо допомагати. Бо ж їхній спокій, дах над головою, добробут відстоюють хлопці на полі бою.
— Чого ж найбільше потребують бійці?
— Потреби змінюються. Зараз, до прикладу, з настанням холодів, необхідні теплий одяг, взуття на зміну. Потрібні «буржуйки». Громади Хмельницького району вже виготовили і передали у військові частини понад 200 «буржуйок». Та насправді потреба в них значно більша. Постійною є потреба в техніці, у тепловізорах, інших військових приладах, адже під час бойових дій, треба розуміти, багато чого виходить з ладу, або просто знищується.
І коли «прицільно» займаєшся такою допомогою — бійцям на передовій, військовим частинам, простим жителям, то напрацьовуєш різні варіанти, як і куди доставити вантаж, як організувати збір продуктів, речей першої потреби. При цьому, що дуже важливо, заручаєшся підтримкою однодумців, багатьох небайдужих людей. А в кожного ж — своє коло знайомих, рідних, які воюють. Дізнаємося від них про ті чи інші потреби і розширюємо масштаби своєї допомоги. Ось, до прикладу, в 95 Житомирській десантній бригаді познайомився з нашим земляком із Райковець. Він воює з 2014 року, справжній патріот. Відтоді не пориваємо зв’язку та намагаємося допомагати цій бригаді. Після поїздки до Харкова здружилися з хлопцями із «Харків-Азов» Збройних сил України. У цьому батальйоні представники різних професій — від бармена до досвідчених військових. З перших днів війни вони взяли в руки зброю. В одному з підрозділів — мисливці, єгері, лісівники, які добре знають місцевість і виконували бойові завдання, проникаючи глибоко в тил ворога. Не один день були в засідці, але врешті їм вдалося знищити техніку з боєприпасами, частину особового складу ворога на чолі з полковником. Нещодавно вони приїздили до нас, у Хмельницький, поспілкувалися також з головою обласної військової адміністрації, розробили план подальшого сприяння. Плідно співпрацюємо з 86 і 89 батальйонами територіальної оборони Хмельницького району.
Приємно, що долучаються до допомоги військовослужбовцям і наші земляки — відомі артисти і ті, хто проживає за кордоном. Олександр Пономарьов, Дзідзьо, завдяки благодійним виступам, зібрали кошти для закупівлі рацій. Хмельничанин Олександр Педан неодноразово їздив разом зі мною на схід, коли відвозили провізію. Ночували на кариматах, у спальниках поряд з бійцями. Багато спілкувалися. Для них, зрозуміли, дуже важлива моральна підтримка. І вісточка з дому, і добре слово, найменша увага додають їм сил.
Нещодавно наш земляк, який навчається в Польщі на священнослужителя, організував збір допомоги, яку передав для фронту. Висловлює бажання поїхати разом зі мною на бойові позиції.
Постійно, як вже згадав, допомагаємо 95 бригаді, 86 батальйону територіальної оборони, 36 батальйону, багатьом іншим. Після таких поїздок до військових і з’явилися в моєму кабінеті прапори цих військових формувань і «трофеї»-подарунки від них. Це — частинка збитого російського літака СУ-24, наконечник «Града», уламок протитанкової ракети. Обов’язково після війни створимо музей, куди передам усі ці «трофеї» як нагадування про віроломство, про жорстокість загарбника.
— Нещодавно відбувся обмін полоненими, знаємо, що були визволені й хмельничани. Чи вдалося з ними поспілкуватися?
— З полону звільнені дев’ятеро жителів Хмельниччини. Вони зараз проходять реабілітацію і, думаю, з ними зустрінемося пізніше. Щоправда, один із них зміг приїхати на зустріч із сином, який приймав присягу в Національній академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Дуже зворушливим був цей момент. Незабутньою для мене стала зустріч із нашим земляком із Ярмолинецької громади. Його вважали загиблим, і президент навіть присвоїв відзнаку Героя України посмертно. Проте він живий! Був поранений, коли велися наступальні бої ворога на Херсон і, щоб врятувати побратимів, наказав їм відступати, а сам прийняв бій.
Його підібрали місцеві жителі, переховували, лікували. І через два місяці нашим спецслужбам вдалося вивезти його з окупованої території. Боєць пролікувався і знову попросився на фронт. Захопленню такими відважними патріотами, справжніми Героями немає меж.
Зрештою, війна покаже нам хто є хто. Хто чого вартий. Але я впевнений, що вона загартує нас як націю, яка, пройшовши такі випробування, стане більш згуртованою, більш монолітною.
А поки нам необхідно максимально об’єднуватися в допомозі Збройним силам України. Якщо ніхто не буде відмежовуватися, а допомагатиме, чим зможе, це і буде внесок у нашу спільну Перемогу.