Чомусь так склалося, що пізня осінь в Україні — то час гострих політичних протистоянь, адже і Помаранчева революція, і Євромайдан розпочиналися саме наприкінці листопада. Та й цьогорічний листопад не став винятком: на сході країни вчергове активізувалися проросійські терористи, що призвело до втрат (минулого тижня тільки на Хмельниччині поховали трьох загиблих); у Кривому Розі тривають післявиборні протести; на кримському перешийку відбулися зіткнення учасників продовольчої блокади півострова із правоохоронцями. Та й у столиці спроба організувати щось на кшталт чи то святкового концерту на майдані Незалежності, чи то фестивалю викликала різкі протести тих, хто зібрався пом’янути загиблих і вшанувати живих учасників Євромайдану. А під адміністрацією Президента кримські татари і українські активісти демонстрували свою незгоду із силовими методами боротьби з мирними протестувальниками зокрема і політикою нинішньої влади загалом.
Всі ці події викликали ще більше напруження в суспільстві, яке й так наростало протягом останніх місяців, бо влада й досі не виконала тих обіцянок, які давала перед виборами, і не виправдала тих очікувань, які сформулював свого часу Майдан. Адже стан, у якому нині перебуває країна, дуже далекий від того, про що мріяли і говорили учасники не лише столичного, але й майданів в обласних та районних центрах.
Особливо обурює небайдужих українців те, що й досі не покараний жоден з убивць Небесної Сотні. Мабуть, добре відчуваючи такі настрої українців, напередодні річниці Євромайдану силовики влаштували кількаденний звітний марафон, протягом якого намагалися переконати громадян, що вони таки недарма проїдають їхні подат- кові гривні. Ось тільки з цієї затії нічого сенсаційного не вийшло, бо можна нескінченно довго розповідати про те, хто і які віддавав накази, але при цьому намагатися у будь-який спосіб обійти увагою відповідь на головне запитання: чому всі ті підозрювані в злочинах перебувають де завгодно, але не за ґратами? І чому ніхто з нині діючих керівників, які своїми діями чи бездіяльністю сприяли тому, що ті “бігуни” досі не покарані, продовжують займати свої високі посади? Адже подібна безкарність обов’язково призведе до повторення тих трагедій.
Особливо разюче виглядає така владна безпорадність на тлі проведення антитерористичної операції у Франції. Вона там справді антитерористична, бо за кілька днів після трагедії в Парижі тамтешні детективи й силовики знайшли і знешкодили всіх причетних до організації та виконання терористичного акту. А тепер спробуйте уявити собі ситуацію, за якої французький суддя ризикне відпустити цих підозрюваних у тероризмі під домашній арешт. Уявили? А у нас це реальність!
Однак вибухова хвиля паризьких подій хоч і виникла у не такій то вже й близькій до нас Франції, але може докотитися й до України, дестабілізувавши ситуацію на лінії розмежування. Адже Путін зараз намагається цинічно скористатися наслідками терактів, аби переконати світових лідерів, що без російського втручання „Ісламської держави” не приборкати. Тільки за участь своїх військ у сирійських подіях, вимагає зняти економічні санкції і дати свободу дій щодо України. І такий розвиток подій, на жаль, цілком можливий, якщо врахувати те, що для західноєвропейського обивателя його комфорт і безпека набагато важливіші, аніж дотримання якихось Будапештських угод і мир в Україні. Переконатися у цьому ми вже мали можливість не один десяток разів.
І першим дзвіночком такого повороту може бути заява кремлівського керівництва про введення з 1 січня 2016 року ембарго на українські продукти. І час для оприлюднення такого рішення також вибраний не випадково, адже воно прийняте після повідомлення про завершення всіма країнами ЄС процесу ратифікації Угоди про асоціацію України з Євросоюзом. Саме в перший день нового року має вступити в дію і Угода про вільну торгівлю України з державами ЄС. Наскільки наші підприємства готові до такої торгівлі, покаже час. А ось заява єврокомісара Йоханнеса Хана про те, що Єврокомісія позитивно оцінить зусилля офіційного Києва у процесі отримання безвізового режиму, може потішити навіть не високопосадовців, а звичайних українців, бо це значно полегшить організацію поїздок до країн Євросоюзу. Якщо у тих українців, звичайно ж, знайдуться кошти на подібні мандрівки. Бо життя «по-новому», яке в кінцевому рахунку звелося до справжнісінького зубожіння переважної більшості наших спів- вітчизників, залишає дуже мало можливостей для того, щоб побачити світ чи хоч раз у житті побувати за кордоном. Та й про який закордон може йтися, коли для багатьох наших людей сьогодні подією у житті стає проста поїздка до родичів у сусідню область чи просто поїздка із села до міста.
А наше високопосадове „всепрощення”, на думку політичних експертів, стало причиною двох скандальних бійок, які трапилися минулого тижня. Можна по-різному оцінювати вчинки майданівця Кравчука і нардепа Парасюка, але у книгу життя постраждалих Добкіна і Пісного записано стільки усіляких гріхів, що їм не високі посади займати, а гріхи ті і вдень, і вночі відмолювати треба. Та, як відомо з людської історії, деформація правосуддя обов’язково призводить до проявів самосуддя. А самі сутички стали приводом для чергового обнародування у засобах масової інформації окремих пунктів із довгого списку „чеснот” потерпілих, у тому числі і фотознімки маєтків та довідки про триденне перебування генерала Пісного в зоні АТО (якщо то, звичайно, не фальшивка), на підставі якої він отримав відповідний статус. Тим же бійцям, які провоювали на фронті рік, доводиться місяцями оббивати чиновницькі пороги, та ще й вислуховувати на свою адресу добре відоме з часів афганської війни: „Я тебе туди не посилав”.
На тлі цих бурхливих подій якось зовсім малопомітним пройшов фактичний початок боротьби Арсенія Яценюка за збереження своєї посади, адже недоторканність його уряду закінчується у середині грудня. І Арсеній Петрович не придумав нічого кращого, як скористатися таким уже не раз випробуваним прийомом, як шантаж. Тільки раніше він погрожував піти у відставку, а тепер попереджає, що у випадку тієї самої відставки з посади Прем’єра, його „Народний фронт” вийде із парламентської коаліції. Важко сказати, наскільки серйозними є ці погрози, адже рейтинг „фронтовиків” нині такий, що їм у випадку дострокових виборів до парламенту вже точно потрапити не вдасться. Недарма ж „НФ” навіть окремо у місцевих виборах участі не брав. А, судячи з настроїв українців, вони не відчули на собі нічого із заслуг уряду, серед яких сам Прем’єр головними вважає „стабілізацію ситуації в країні і не допущення тіньової приватизації”. А про погіршення життя людей уже сьогодні, вважає за краще просто мовчати.
Gismeteo 
