Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 1238

 Ці геніальні слова поета Олександра Олеся як на мене, найбільш повно відображають і суть, і сутність української реальності. Причому  це стосується як нашої історичної минувшини, так і сьогодення. Бо ніколи не було в українців, щоб сонце у їхнім вікні не заступали хмари, а мед перемоги не гірчив трунком недавньої поразки і — навпаки. Що поробиш, така невблаганна діалектика життя, — скаже хтось. Може й так, але чомусь цієї «діалектики» у наших українських реаліях завжди значно більше, ніж в реаліях  наших сусідів. Узяти хоча б розпроклятущу ситуацію на Донбасі, де у вівторок, у котрий раз, було підписано угоду про дотримання режиму тиші, починаючи з нуля годин 23 грудня. І що? Не встигло ще й чорнило висохнути на тій цидулці, як проросійські бандформування не лише поновили обстріли наших позицій, а й зайняли Комінтерново. А від нього, по прямій — 15 кілометрів до Маріуполя. Що казати за українських військових, волонтерів і добровольців, коли навіть  такий «флегмат», як представник України в Тристоронній контактній групі, екс-президент Леонід Кучма, і той не витерпів.
— Де реакція української сторони? Чому ми мовчимо? Я не розумію. Ось так, село за селом, ми можемо не лише Донбас — усю Україну Путіну віддати! —  зауважив він в одному з інтерв’ю.

Хоча сказати, що реакції не було — не можна. Так, міністр оборони Степан Полторак на раді реформ у середу закликав громадян України не боятися змін …на східному фронті, а журналістів — не сіяти паніку серед людей із того приводу, що, бачите, хтось «щось захопив!»
Так і хочеться зауважити на цю «мудру» пораду Полторака: агов, пане генерале! Отямтеся! І зрозумійте: обпікшись весною минулого року, коли у нас «без паніки» забрали Крим і половину Донбасу, українці тепер і на холодне дмухають. Адже йде мова про захоплення рашистами українського села Комінтерново, яке незабаром, згідно із Законом про декомунізацію, поверне свою історичну назву — Пікузи. Бог дасть  Інгульськом стане Кіровоград, Дніпровськом — Дніпропетровськ, а заодно поміняють «червоне» забарвлення ще півтисячі українських населених пунктів. Рішення про це минулого тижня прийняв профільний комітет Верховної Ради.
 Втім, не назва визначає долю й харизму будь-якого населеного пункту, а люди, які проживають у ньому. От узяти то й же Кривий Ріг, якого здавна відносили до пасивної зони фірташо-ахметівської «імперії» і який днями був у центрі уваги не лише всієї України, а й усього світу. І така увага невипадкова: не погодившись із фальшуваннями на останніх виборах міського голови, коли товстосуми й українофоби домовились віддати крісло міського голови Юрію Вілкулу — батьку одіозного віце-прем’єра в уряді Миколи Азарова, всі криворіжці як один сказали «Ні!» фальсифікаторам, вийшовши на центральний майдан міста. Два місяці тривало своєрідне протистояння, яке закінчилося на минулому тижні перемогою протестувальників: Верховна Рада своїм рішенням достроково припинила повноваження Криворізького міського голови Юрія Вілкула і призначила позачергові вибори мера  Кривого Рогу  на 27 березня 2016 року. Відповідний законопроект за основу і в цілому підтримали 239 депутатів. Тож воістину, як прокоментувала це рішення лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко: «Справедливість є, але за неї потрібно боротися!». Що і продемонстрували  криворіжці.
З журбою радість обнялася минулого тижня й для величезної армії українських журналістів: Верховна Рада врахувала побажання Президента щодо Закону про роздержавлення друкованих ЗМІ від 24 листопада і — ухвалила його. У суботу Петро Порошенко  підписав цей закон. Таким чином, упав, зник, перестав існувати останній бар’єр на шляху до справжньої свободи слова в Україні, а журналісти друкованих державних і комунальних ЗМІ  перестали бути кріпаками держави і її адміністративного апарату. Довгі  роки ми, журналісти, йшли до цього дня, боролися за нього. Бо, починаючи з 1917 і аж по 1990 рік  всі розмови про незалежність преси вважалися  крамольними, а їх учасники — державними злочинцями. Тому (не смійтеся!)  ми, журналісти, ставимо Закон про роздержавлення державних і комунальних ЗМІ на одну сходинку із законом про скасування  кріпацтва 1861 року. Бо таки правда, все роздержавили в Україні: фабрики, заводи, колгоспи, радгоспи, ставки, озера, подекуди навіть — ліси, лише газети, у переважній більшості, залишались у володінні державного апарату, який уособлювали ради і адміністрації. А завершити розмову на цю тему хочу притчею, яку розповів колись мій дідусь.
Відмінили кріпацтво. Селяни радіють, і лише корчмар — сумує.
— Чого журишся, Мошку?— питають у нього колишні кріпаки. — Адже — воля!
— Вам воля, а мені — клопіт. Тепер і пан, і кріпак – рівні. Як мені їх розрізнити?  
— Я скажу як, — порадив корчмареві один «мудрець». — От заходить до тебе в шинок  чоловік — запроси до чаю. Той, хто після склянки чаю попросить у тебе ще й кухоль води — неодмінно мужик. Бо лише пан може чаєм спрагу вгамувати!
  До чого це я? А от до чого, дорогі наші читачі й передплатники. Газетний ринок Хмельниччини — чималенький. А з 1 січня, виходить, усі рівні, всі вільні й незалежні. Із ким вам бути? Кому віддати перевагу? Тут склянкою чаю чи води, як у корчмі, не перевіриш, хто «пан» а хто «мужик», яке видання справді народне, а яке лише пише для «заманухи» каже, що воно — народне. А спосіб є. Напишіть листа в одну, другу, третю газету. Розкажіть про свої проблеми чи негаразди, попросіть приїхати кореспондента, втрутитись, розібратися. В якому видані  зреагують, приїдуть, допоможуть — те і є справді народне, а значить — вільне і незалежне видання. Достойне вашої уваги і гаманця. Переконаний, що серед таких будуть і «Подільські вісті». І це тому, що кожному вашому листу чи дзвінку ми справді приділяємо особливу увагу, а на ваш виклик готовий у будь-яку точку області виїхати один із трьох редакційних автомобілів із кореспондентами на «борту». Просто для нас, журналістів «Подільських вістей», усі передплатники —  як члени однієї дружної подільськовістянської родини. Тому всім, хто не встиг оформити передплату на газету на наступний рік, а завтра останній день, коли ви зможете це зробити, нагадуємо: ваша сім’я під назвою «Подільські вісті» – чекає на вас! Тож до зустрічі у наступному році!