Горе найбільше пам’ятає той, хто бачив мало доброго в житті. А що бачили в житті українці? Чотири моменти щастя, як чотири броди у вогні: Київська Русь, епоха козацької вольниці, два роки УНР та сучасна доба відродження держави. А то все — темрява і напівпітьма. Тому й не забуваються, не стираються в пам’яті народній криваві карби, на кшталт тієї драми, що відзначили ми минулого тижня, — Крути!
І як їх забути, ті Крути, коли ось уже два роки, щодень, щогодини, ми маємо свої, власні Крути? І хай називаються вони по-іншому: Іловайськ, Дебальцеве, Донецький аеропорт, Піски, Мар’їнка, та зміст залишається один: молода, юна, гаряча українська кров, як і 98 років тому, проливається у двобої з хижою північною ордою.
Та не будемо говорити про історичні паралелі, торкнемося моральних. А вони полягають не лише в тому, що українську владу як тоді, так і нині більше турбує не безпека країни, а владна булава. Бо замість того, щоб рішучими державотворчими діями консолідувати все українське суспільство, політики гризлися і гризуться, як собаки за кістку, вириваючи із рук один одного преславуту булаву. Аж поки не прийде в одному випадку — Муравйов, у іншому — Путін, щоб сказати: «Україна, як і український Донбас, — «Это — бред!» За ці слова «пуйла», до речі, Україна подала скаргу в Раду Безпеки ООН. Про це повідомив Президент України під час Уроку мужності у військовому ліцеї ім. Богуна: «Скоро сто років від легендарного бою під Крутами, а в Росії не минає імперська сверблячка». За словами Президента, історія взаємовідносин України з Росією це — «біг по колу».
Не знаю, що мав на увазі Порошенко, кажучи про біг по колу. Може — нашу одвічну недооцінку небезпеки з боку північного сусіда? Як нині, так і тоді — 98 літ назад? Бо судіть самі: 29 січня 1918 року розігрується трагедія на станції Крути, де 300 студентів виступили проти п’ятитисячного війська головоріза Муравйова, а в цей момент, за 130 кілометрів від Крут, на столичних підмостках розігрується комедія під назвою VIII збори Центральної Ради. То, може, варто було всім учасникам тих зборів не теревені вести про свою любов до України, а за прикладом київських студентів вирушити на її захист — під Крути?
Зате бачили б ви натовп (за деякими оцінками — кілька сотень тисяч) патріотів, які наводнили Київ 19 березня 1918 року, коли «на Аскольдовій могилі поховали їх, 30 мучнів-українців славних, молодих...»
І що? Поховали, поклялися не забути, відомстити, відплатити ворогу і на тому... розійшлися. Словом, учинили точнісінько так, як робимо й ми нині, ховаючи Небесну Сотню чи полеглих воїнів АТО. Хіба не правда? Тисячними натовпами стаємо на коліна, засипаємо труни полеглих квітами, в день похорону гукаємо: «Герої не вмирають!», а скажи хто завтра: «Петре, Миколо, Іване! Станемо на місце полеглих за святе діло!», то не докличешся! Інакше, сьогоднішні військкомати не виловлювали з-поміж нас, хвиля за хвилею (ось уже сьома на порі) захисників Вітчизни, бо була б одна-єдина хвиля добровольців, але така, що затопила б, залила справедливою помстою не лише захарченків із плотницькими, а й їхніх господарів у Кремлі. Натомість же маємо те, що маємо: на 2269 вояків, які загинули в зоні АТО (21 з яких — неповнолітні, а вік 650-ти складає від 18 до 25 — як у крутівців), тисячу через «небойові втрати». Що це значить? А те, що їх убили не сепаратисти Моторола чи Гіві, а алкоголь, власна безпечність, байдужість, нехлюйство чи й товариш по п’яному застіллю. Отак і воюємо.
Окрім історії Крут, українське суспільство минулого тижня жваво обговорювало перспективу змін до Конституції, що випливають із Мінських домовленостей. І хоч чимало людей асоціюють ці угоди з троянським конем, (за тією лише різницею, що українці, на відміну від троянців, добре відають, що є в череві коня), його продовжують тягнути деякі політики на печерські пагорби, як тягнули греки під мури Трої. Із уст терориста Захарченка, тепер ми чітко знаємо, що значить, у його розумінні, особливий статус Донбасу. Отож, зі слів Захарченка, ДНР бажає, щоб регіон Донбасу отримав широку економічну політичну і культурну автономію. Із правом вибирати свій... уряд, парламент і президента.
«Ми вимагаємо, — зауважив убивця українських вояків, — самостійно формувати службу поліції і безпеки, судові й прокурорські органи і прикордонні війська (увага!) без погодження з українською владою. Крім того, вимагаємо квоту ДНР у Верховній Раді і права вето на рішення Києва у зовнішній політиці».
Що ж, завдяки лідеру псевдореспубліки, «хотєлки» донецьких «сепарів» стали більш-менш відомими. Як, до речі, й наші, себто — українські. Чесно кажучи, вони нагадали мені «хотєлки» Проні Прокопівни з відомої комедії у той момент, коли вона міркувала, як прийняти Голохвастова- цирульника: «Стоя, льожа чи — з книжкою в руках»? Так, минулого тижня Арсеній Яценюк заявив, що «донбаські» зміни до Конституції слід приймати на всеукраїнському референдумі.
Подейкують, що ця ініціатива дуже обурила Президента. Відлуння цього гніву пролунало пізніше в словах лідера фракції «Солідарність» Юрія Луценка, який, з притаманною йому різкістю і прямотою, заявив:
— На жаль, страуси водяться не тільки в Австралії, але й в Україні і чимало політиків хочуть зайняти позицію страуса. Діюча Конституція передбачає можливість референдуму виключно з певних питань і ті, кому чешеться зайнятися референдумом, повинні пам’ятати, що це — ідея Віктора Медведчука, який уже привітав заяву Яценюка про народний референдум.
Зрештою, не менш бурхливу реакцію викликало в суспільстві й голосування у Верховній Раді законопроекту, згідно з яким парламент благословив зміни до власного регламенту. Завдяки ньому народні обранці отримали змогу розглядати питання децентралізації і надання особливих умов окупованим територіям не лише на наступній черговій сесії після тієї, на якій вони були схвалені в першому читанні. Нагадаю: попередня версія регламенту говорила, що, якщо прийняття конституційних поправок не відбувається на наступній сесії, то такий законопроект вважається НЕПРИЙНЯТИМ. Нинішні ж поправки дають право навіть новому складу Верховної Ради завершити приймання Конституційних змін, які були схвалені в першому читанні попереднім складом. Іншими словами, якщо зміни до Конституції щодо особливого статусу Донбасу не будуть прийняті на наступній пленарній сесії, ніхто, в першу чергу Росія, не зможе дорікнути, що Україна, точніше — її парламент, провалили Мінські угоди. Можна зрозуміти такий крок парламенту, який Юлія Тимошенко назвала наданням Україні ресурсу часу. Все ж те, що стосується самих Конституційних змін щодо статусу Донбасу, на її думку, — є державною зрадою і злочином.
— Фракція «Батьківщини» ніколи не підтримає запропоновані зміни до Конституці, оскільки вони є замахом на державний суверенітет України, — зауважила вона.
Про аналогічну позицію заявили «Самопоміч» та «Радикальна партія» Олега Ляшка.
Що ж, воістину: війна — це не лише хто кого перестріляє, а хто кого передумає, точніше — перехитрить!
Gismeteo 
