Події минулого тижня розвивалися дуже стрімко. І навіть якщо деякі з них відбувалися далеко за межами України, то також мають безпосередній вплив і на сьогодення, і на майбутнє нашої країни.

Бо хіба може бути непоміченою підтримка комітетом Генасамблеї ООН резолюції про порушення прав людини російською окупаційною владою у Криму? Адже це вперше в офіційному документі ООН записано, що Росія – держава-окупант, а Крим загалом і Севастополь зокрема – тимчасово окуповані території. Поява такого документу, за який проголосували представники 73 країн (23 проти і 76 утрималися), дуже важлива для України, навіть не зважаючи на те, що резолюція має рекомендаційний характер, на відміну від рішень Ради безпеки ООН, і її ще повинна затвердити Генасамблея, засідання якої відбудеться у грудні. Та найбільше українців засмутили навіть не ці нюанси, а те, що проти резолюції проголосували представники Білорусі. І одразу ж закономірно виникло запитання: а чи можуть переговори із врегулювання ситуації на сході України відбуватися у столиці держави, яка не визнає агресії Росії?
Ще одна важлива для України подія трапилася у Гаазі, де Міжнародний кримінальний суд обнародував попередні результати слідства прокурора, в якому окупація Криму кваліфікована як міжнародний збройний конфлікт між Україною і Росією. А це рішення, на відміну від резолюції комітету ООН, загрожує дуже великими неприємностями для господаря Кремля. Саме тому він швиденько й видав указ про вихід Росії з Римського статуту про Міжнародний кримінальний суд. Однак його особисто це аж ніяк не врятує від відповідальності у випадку, якщо буде виданий міжнародний ордер на арешт. Бо тоді варто лише йому перетнути кордон однієї із країн, які ратифікували Римський статут, (а їх нині в 123), то одразу ж буде заарештований і доставлений до Гааги. Так свого часу трапилося з колишнім очільником Югославії. Хочеться сподіватися, що й діяння володаря білокам’яної врешті оцінюватимуть у Гаазі.
А ось яка Гаага має світити нашим політикам, щоб вони нарешті перестали займатися самопіаром, а поставили інтереси держави і народу вище своїх власних. Бо ж, здавалося б, бійки – то вже давно застарілий парламентський прийом. Аж ні. Минулого тижня зуботичини знову вискочили великим планом на телеекрани. І якби  просто Юрко з’їздив по щелепі просто Олежкові, то це вважалося б хуліганством і підпадало б під відповідну статтю. А якщо один з лідерів Опозиційного блоку – Бойко зацідив по фізії лідеру фракції Радикальної партії Ляшку, то це вже парламентське хуліганство, яке не карається ніяк. Бо ж тільки недоторканим можна безкарно лупцювати недоторканих! Вони ж закони для пересічних українців приймають, а самі живуть в іншому світі за іншими законами. Чи беззаконням? А якщо вже войовничість сліпить очі й застує мозок, то може краще рушити в окопи Донбасу, де від таких бійців було б більше користі, аніж у стінах Верховної Ради.
Таким же беззаконним популізмом повіяло і від прийняття закону про захист вкладників банку «Михайлівський», у відповідності з яким встановлено правові підстави для компенсації втрат більшості вкладників, котрі оформили свої депозити через сумнівні фінансові компанії, які називають просто «прокладками». А це не мало не багато, а 14 тисяч чоловік на загальну суму 1,2 мільярда гривень. Можна, звичайно, поспівчувати цим людям, але ж виникає досить резонне запитання: з якого це дива тепер всі українці, які платять податки, мають повертати вклади тим співвітчизникам, яким забагнулося «наварити» 27 відсотків річних, навіть не поцікавившись, кому вони віддають свої кошти? А чому б не компенсувати ці вкрадені гроші зі статків тих, із чийого відома або й за співучасті ці оборудки робилися? Адже є у державі структури, які зобов’язані контролювати подібний вид злочинної діяльності? Є! А якщо так, то є й відповідальні, які це неподобство вчасно не припинили чи не хотіли припиняти. То чому тепер ми всі маємо за це розплачуватися? Бо ж за словами колишнього прем’єр-міністра Англії Маргарет Тетчер, «немає ніяких державних грошей, а є гроші платників податків». Чи у такий спосіб нардепи вирішили збити протестну хвилю ошуканих вкладників, аби не виникало спокусливого бажання дізнатися прізвища тих, хто добряче набив собі кишені чужими грошима?  Якщо ж допустити таку можливість, то стає зрозумілим, навіщо цього тижня під Нацбанк збирали проплачених протестувальників, бо ті, хто справді втратив свої кошти, вже раніше приходили  добиватися свого без будь-якої оплати. А так для прийняття відповідного рішення парламенту, мабуть, потрібно було створити ще й видимість масових протестів. Ось тільки багато хто з тих протестувальників не зміг навіть пояснити, чого вони там добиваються?
Хоча для створення справді майданного настрою у зв’язку з астрономічними цифрами у платіжках за газ та опалення  не вистачає лише «останньої краплі», люди вже так наелектризовані, що можуть вийти на вулиці будь-якої миті, як це трапилося три роки тому, навіть ризикуючи бути названими «агентами Москви». Правда на чолі таких протестувальників знову намагатимуться стати штатні популісти, яким би тільки при владному кориті залишитися, а що там люди вимагають, до того насправді байдуже. Бо якби було інакше, то до ситуації, коли для переважної більшості українців (за винятком хіба що е-декларантів) передвиборне президентське життя по-новому перетворилося на виживання у злиднях, вони не довели б.