Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 1040

А й справді, чи є межа владного нахабства і людського терпіння? І де, на якій позначці те терпіння таки людям увірветься? І що ж робити, як протидіяти, як рятуватися від «життя по-новому», яке все більше заганяє пересічних українців у глухий кут безнадії. І хочеш не хочеш, але закрадається підозра, що то так кимсь намислено і чи той пекельний план не втілюється в життя чітко за графіком?

Такі чи схожі запитання минулого тижня поставали, мабуть, перед кожним пересічним українцем. Бо непересічним із владного печерського олімпу все байдуже: і людські страждання, які отруюють життя дедалі більшого числа співвітчизників, і безнадія, яка змушує навіть тих українців, які ще проживають на батьківщині, поглядати за західний кордон, сподіваючись, хоч там знайти порятунок від злигоднів, і тривога за долю дітей і внуків, для яких в Україні залишається все менше можливостей знайти себе у житті і, найголовніше, реалізуватися, як особистості, і потерпання за життя і здоров’я наших бійців на східному фронті, яким знову зі столиці прийшло чергове повідомлення про перемир’я, а це означає, що в них і далі стрілятимуть окупанти, а ти у відповідь — не смій, і повідомлення із «західного фронту», бо стрільба з гранатомета по приміщенню консульства Польщі у Луцьку показала, що війна не тільки там десь далеко на сході, а й чатує біля самісінького твого дому, чекаючи лише команди з Москви, аби завирувати смертельним полум’ям. Та й що вже казати про безпеку маленького українця, якщо не є проблемою підірвати навіть заступника головного контррозвідника Донецької області, полковника СБУ, чий позашляховик злетів минулого тижня у повітря в Маріуполі.
А ще ж упав на наші голови шок від оприлюднення чергового е-декладування держчиновників, розбудивши зацитькане вже запитання: як у бідній країні, урядники якої, старцюючи по всьому світу в пошуках сякої-такої позички, вже пооббивали високі пороги всіх грошовитих сусідів, можна надбати такі статки? Інша справа, що ті е-декларанти переконалися, що навіть за неправедно нажиті доларові мільйони їм нічого не загрожує, бо ж із більше, ніж 135 тисяч попередніх декларацій, НАЗК зуміло перевірити аж близько трьох тисяч. А цьогорічне декларування передбачає розкриття розмірів статків близько мільйона ста тисяч чиновників. Не важко підрахувати, що з такими суперчерепашачими темпами лише для перевірки достовірності декларацій знадобиться не мало не багато, аж близько 366 років. Так що корупціонерам, проти неправедного збагачення яких і спрямоване е-декларування, боятися поки що нічого.
А щоб уже зовсім убезпечити себе від якихось правових несподіванок, вони за допомогою нардепів внесли поправку до Закону про запобігання  корупції, у якій передбачили обов’язкове декларування доходів громадськими активістами, які борються з корупцією. І відтепер будь-який учасник антикорупційного мітингу чи протесту підпадає під його дію. І ніхто з голосувальників за такі зміни до закону навіть не потрудився зазирнути у тлумачний словник, аби прочитати, що ж то воно таке — корупція — і яке до неї мають відношення громадські активісти?
Та найболючіше дошкулило повідомлення, що до і так захмарних газових тарифів якісь київські спритники придумали ще плату за підключення до... газової труби. Труби, яка належить державі, а плата за підключення до неї має йти у кишені газових олігархів. Хоч вони самі за її користування до держказни й копійки не сплачують. Ось такий безсоромний намір здирати з і так зубожілих українців ще по сотні гривень викликав таке різке невдоволення, що навіть очільник Кабміну Гройсман заявив, що це рішення потрібно переглянути. Не виключено, звичайно, і те, що це своєрідний піар-хід на кшталт — поганий Вовк і добрий Гройсман. Якщо це так, то він влучив у ціль, бо в країні, у якій за оцінкою постійного представника програми розвитку ООН в Україні Ніла Вокера «60 відсотків населення знаходиться нижче межі бідності» будь-які різкі кроки влади щодо збільшення фінансового навантаження вже сприймаються людьми не інакше, як загроза їхньому існуванню. А того посадовця, який позбавить людей хоч би цієї напасті, мають вважати заледве не спасителем... Проте наших очільників держави це аж ніяк не стосується, бо саме вони доклали своїх рук до різкого погіршання рівня життя співгромадян, адже рік тому за межею бідності, за оцінками тієї ж таки ООН, перебувало 50 відсотків українців. Закрадається підозра, що саме це й мав на увазі Гройсман, вигукнувши під час свого призначення на посаду прем’єра, що він покаже, як потрібно керувати державою.
Ще однією знаковою подією минулого тижня стало винесення обвинувального вироку і призначення покарання сім років ув’язнення генералу Назарову, котрого звинувачують у загибелі 49 військовослужбовців у Луганському аеропорту. І на його захист одразу ж стали і президент, і міністр оборони, заявивши, що для розгляду подібних справ потрібні військові суди. То чому ж до цього часу необхідності у такій судовій структурі ніхто не бачив?
Бо, наприклад, бійців нині не існуючої 51-ї механізованої бригади, яких командування кинуло в оточенні на кордоні, де вони потрапили у полон до російських окупантів, уже три роки тягають по цивільних судах, час від часу змінюючи звинувачення. І за цей час ніхто навіть не подумав віддати їхню долю в руки військових суддів. А може, то й на краще, бо якщо ті військові суди проходитимуть без адвокатів і в закритому режимі, то рядовому солдатові вирок, як у колишньому радянському трибуналі, писатиметься задовго до початку розгляду справи, а звинувачення виноситиметься лише за рапортом командира чи військового прокурора...