Привіт, Україно! Давненько вже хотіла поговорити з тобою ось так, віч-на-віч, як жінка з жінкою. Між нами так багато спільного. Найперше — правічна жага до свободи, незалежності. Вона — в крові, закодована в ДНК, на молекулярному рівні. А таких, погодьтеся, завжди недолюблювали, цуралися. Очевидно, саме через ці риси нам з тобою катастрофічно не щастить із чоловіками. Але якщо у мене ситуація, як правило, тривіальна: вони, чоловіки, як з’являються, так і йдуть собі з Богом, то з тебе кожен наступний висотує всі жили. Іноді навіть дуже болить і дивує твоя безкорислива й невідомо заради чого самопожертва. Здається: чим більше знущаються над тобою, тим більше ти готова класти до ніг своїх верховодців національних надбань. Чи не так? Ось візьмемо, до прикладу...
Село
Скажи, за що твої мужі домордовують його? Роззирнися довкола: тільки цурпалки летять із оспіваної у віках “колиски нації”. Колиски, в якій ти спиналася на ноги, а потім ще не раз, зібравши волю, підіймалася з колін. То хіба зараз тобі, заведеній на манівці “єврейським щастям”, бодай на мить не спадає на думку, де наступного разу, як настане пора, знову заново відроджуватимешся? Боюся, ніде!
Мало нам війни на сході, то з кожним днем розпалюється така тотальна боротьба за найменший клаптик землі, що й словами не передати. І це попри те, що ти таки знайшла в собі останні сили й мужність стриматися й не повестися на повідку в тих, хто вимагав негайного(!) скасування мораторію на продаж чи не останнього твого скарбу — землі. Й без того безсрібниця, ніби коконом повита багатомільярдними боргами перед світом, з чим і де ти залишишся зрештою?
Замислися, з кожним роком ми все більше утверджуємося на міжнародних ринках як держава з потужним агропромисловим сектором. Експорт продукції зростає шаленими темпами. Зайняла в цій ніші своє місце і, зокрема, Хмельниччина. Вже вкотре ми в числі лідерів, родюча нива порадувала щедрим урожаєм. А що з того? Хіба це стане поштовхом для покращення життя селян? Дзуськи! Он знову прогнозують чергове здорожчання хліба, в тому числі так званого, соціального.
За продукцію рослинництва, тваринництва, заради якої люди гарують до двадцяти годин(!) на добу (скажи, де ще в світі є таке добровільне невільництво?), монополісти розраховуються мідною монетою, а ти, державо, робиш вигляд, що так і треба.
Вимирає твоє село, особливо його глибинка. Он у моїх Ставчанах, що на Новоушиччині, чи не на кожній вулиці ситуація така: якщо в одній-двох хатах ще є живий дух, то дві-три наступні — уже приречені піти в засвіти вслід за своїми господарями. Зараз вони слугують прихистком хіба що для зграй кажанів, яких розвелося тьма-тьмуща, та сотень вужів. Страхітливий натяк на суцільний морок. Тут ніхто нічого не купує і не будує. Похорони — закономірність, весілля, родини — рідкість рідкісна. З новостворених молодих сімей лише одиниці наважуються не покидати рідні пенати. Проаналізуй цю невтішну динаміку через призму десятиліття-другого й зроби належні висновки. Бо наступне, що нас поєднує, це — наші
Діти
Якщо в мене лише одна донечка, то у тебе їх, Україно, мільйони. Поки що. Хоча на сьогодні уже, мабуть, і сама не скажеш достеменно, скільки точно. Або ж зумисне робиш вигляд, що не відаєш, як з кожним днем люд твій тане, мов свічка в церкві. Найжахливіше, що відбуваються ці незворотні процеси зовсім не через традиційно демографічне “старіння — народжуваність”. Іноді складається враження, ніби твої поводирі свідомо знищують найцінніший пласт тих, хто воістину є “кров від крові й плоть ві плоті твоєї”.
Відданий до останнього подиху отчій землі — йди, воюй, захищай її рубежі. Звичайно, так і має бути в справжній родині патріотів. Але знати би, де, за якими горами є та омріяна перемога, скільки ще триватимуть ці невизначені бойові дії і скільки ще душ невинно убієнних відлетить у небеса.
Ще понад вісім мільйонів (за офіційною статистикою) наших співвітчизників, не бачачи кращої долі й майбутнього для себе та рідні, шукають їх по закордонах. До речі, минулоріч я не стала винятком і теж скуштувала заробітчанського хліба. Тож залишилася задоволена. Бо, працюючи “там” звичайнісінькою прибиральницею (чого ніколи навіть уявити не могла), почувала себе людиною значно більше, аніж тут, у неньці-Україні, пропрацювавши більше двох десятиліть у журналістиці.
Наші маленькі діти вже свідомо «плюють» на традиційні предмети шкільної програми, на мою думку й переконання, вкрай недолугої, й отож наполегливо вивчають іноземні мови. Чому? Бо таки не хочуть пов’язувати себе пуповиною з рідним краєм.
Залишається хто? Держслужбовці, мажори, ті, хто вміє створювати корупційні схеми, й ті, хто ними успішно користується. Ті, хто вміє нарощувати капітал, не сплачуючи податків, відрахунків до Пенсійного фонду і т. д., паразитуючих на громадянах добросовісних.
Помилуй у подальшому від своїх вкрай необачних помислів і дій. Перестань врешті-решт з дівочою наївністю кліпати очима, лиш зачувши нові солодкі обіцянки чергового запопадливого кандидата на твої руку та серце. Не вір і жени його геть поганою мітлою.
Пам’ятай, твої діти — це народ, який зуміє простити багато чого, бо воістину любив, любить і любитиме тебе завжди. Ти для нас — рідна ненька. Помилуй нас, Україно!
Gismeteo 
