«Чим дорожче — тим якісніше» — відклалося у нашій свідомості з колишніх часів. Зате сьогодні це «залізне правило» дуже часто стає прикриттям шахрайських схем. У найсвіжішому «меню», наприклад,  — рюкзаки Авакова-молодшого. Наплічники з найдешевших китайських матеріалів, відповідно — дуже низької якості «впарили» Нацгвардії за 2900 кожен. Насправді ж ціна такого наплічника десь 500 гривень, стверджують експерти. Фігуранти справи – син міністра МВС Олександр Аваков, колишній заступник міністра МВС Сергій Чоботар, харків’янин Володимир Литвин, керівник фірми-постачальника і друг О. Авакова, нагріли державу на понад 14 мільйонів гривень. За висновками, частину рюкзаків взагалі шили ув’язнені, працю яких можна вважати копійчаною. І дарма, що на період, коли провертали «оборудку», Нацгвардія не потребувала наплічників, бо їх тоді у запасі  було дві тисячі штук, –  від такого «добра» не відмовилися.

Найімовірніше, для Авакова молодшого 14 мільйонів з лишком – це кишенькові гроші, за які взагалі не варто сушити голову. Та для простих українців, з яких три шкури деруть (щоб врешті отак розпоряджатися грошима з наших податків), це страшний злочин, за який треба відповісти сповна.
Та ось зі справедливим покаранням у нашій країні чомусь не складається. Хоч суд вже у день затримання Авакова міг обрати запобіжний засіб, але чомусь не робить цього. А назавтра – відпускає сина міністра під особисте зобов’язання, навіть електронного браслета для нього не знайшлося. До речі, електронних браслетів, на відміну від рюкзаків,  і справді бракує, їх потреба складає понад тисячу одиниць.
Дивно, але гучні справи НАБУ “завмирають” у судових шафах, аж поки, складається враження, про них зовсім  забудуть. Ось хоча б викриття головного податківця Насірова, справи олігарха Миколи Мартиненка, чи нардепів Бориса Розенблата і Максима Полякова,  або ж справа одеського судді Бурана, який застосував вогнепальну зброю до оперативників НАБУ, що зафіксовано на камеру. Дізналися, побачили, що ж далі? Розпоясані шахраї високого ґатунку не матимуть перепон до “звершень” доки не буде результату. А логічний результат у цих всіх випадках один – тюрма і конфіскація майна.
Чи варто сподіватися, що справедливе покарання чекатиме і на екс-голову Держагенства інвестицій Владислава Каськіва, який прославився тим, що у 2012 році підписав угоду на мільярд доларів з іспанською компанією щодо інвестицій. Пізніше іспанська сторона заявила, що не знає людини, яка від їхнього імені підписувала контракт. І, як зясувалося, ця людина – лижний інструктор.
Повернення в Україну Каськіва-втікача не обійшлося буз курйозів. Генпрокурор заявив, що була проведена спецоперація і що «ніхто ніде не сховається», а Каськів натомість надав докази, що сам купив білет і повернувся добровільно. Та важливо не це. За оцінками керівництва МВС, екс-чиновник вивів з України 225 мільйонів гривень, а журналістські розслідування посилаються на цифру у 400 мільйонів. Зібрати б докупи оці мільйони, які так вправно відривають від держави махінатори найвищого штибу, дивись, не треба було б залазити державі у позички та прирікати народ на злидні. Та вище ми згадали про «справедливість» українських судів. Втікача Каськіва тепер підозрюють у розкраданні лише 7,5 мільйонів гривень, які він готовий відшкодувати. Оце так! Вивіз сотні мільйонів, а офіційно готовий відшкодувати малесеньку частину. Совісний чоловік, що й казати. Та, схоже, суд взяв до уваги ці благі наміри, бо відпустив Каськіва під заставу 160 тисяч гривень. Чи не натиснуть і у цій гучній справі наші шановні судді на гальма? А чому б ні? У нас же можна «торгуватися», домовлятися, шукати шпарини...
До речі, про шпарини. Не раз пересвідчувалися, що  зрощений у рідній вітчизні олігарх, як тарган, знайде цю шпаринку і вислизне від покарання. Здавалося б, розголос, доказові факти – такої ганьби не пережити. Аж ні,  на таких де сядеш, там і злізеш. Ось днями екс-регіоналка пані Королевська по телебаченню мало сльози не лила, жаліючи бідних пенсіонерів, котрі опинилися за межею бідності. «Щебетала» так, що заслухаєшся і справді розчулишся. Говорячи про необхідність високих стандартів  життя, на власному прикладі Наталя Королевська сповна може нам їх  демонструвати. Маєток за 2 мільйони доларів у селі Лісники під Києвом, що розкинувся на площі в гектар, з двома котеджами, штучним озером, відкритим басейном і навіть власною горою, якому б і граф Потоцький позаздрив, не значиться ні в декларації Королевської, ні в декларації її  чоловіка, нардепа Юрія Солода. Обоє стверджують, що живуть у квартирі в Києві, будинок винаймають для батьків. І  такі ж  вони добрі діти, що навідують їх кожного дня, залишаються завжди на ніч. Добиратися на роботу, правда, далеченько. Своєї машини не мають, бо… переписали її на водія (може, у пориві боротьби з бідністю?).
Скільки ж їх у нас розплодилося, отаких королевських, каськівих, насірових, ляшкових, яким так щастить у виграшах в Національну лотерею і не тільки. Урвати, вигризти, заволодіти – ось зміст життя, а все решта для них – мішура. Що й казати, коли екс-президент, руки якого нічого не крали, Віктор Ющенко ще три роки після своєї відставки не виїжджав з державної дачі у Кончі Заспі. І така захцянка виливалася платникам податків у 30 мільйонів гривень на рік. «Які ж ви дріб’язкові!»,   – кинув у відповідь Віктор Андрійович журналісту на запитання, чому так довго не полишає дачі колишній президент.
Для владної верхівки мільйони, мільярди – це дріб’язок. В копійку, схоже, оцінюють можновладці життя простих українців. Наклавши на шию народові ціновий зашморг, позбавили  ще й захисту. Від терористичних атак, кримінальних розборок, вибухів просто на вулицях міст не убезпечені навіть ті, хто має власну охорону, а випадкові перехожі — тим паче. Через “приспану” пильність, байдужість маємо  ще одну жертву – 32-річну Аміну Окуєву. Вона –  професійний снайпер, яка побувала у таких гарячих точках як Чечня, Майдан, АТО. У 2014 році балотувалася у народні депутати, але  не була обрана. Після Революції гідності Аміна вирушила воювати на схід України. Усі патріоти країни  прагнуть, аби її убивць знайшли та покарали. Це додало б сил і віри. Та, на жаль, у таких справах дуже часто наші сподівання  марні.  І ще один невеличкий, але суттєвий штрих. Мати Аміни Окуєвої, поїхавши забирати з орендованого будинку речі доньки, за її словами, розридалася. Можна вважати, сім’я жила у бідності. І не тому, що не мала коштів, а тому що в Аміни та її чоловіка зовсім інші цінності… За цим і треба судити про кожну людину.