Скрін з відео допиту ФСБ Ігоря Дзюбака та Богдана Марцоня.

Вони прийшли до редакції нашої газети, бо вже не знали, куди йти. У руках – товстезна  тека звернень у всеможливі  структури, служби, до найвищих, кілька відписок від тих, а  в очах розпач, біль і  сум. А  в душах – почуття безвиході й зневіра. Мама й дядько вкраїнського прикордонника Ігоря Дзюбака, затриманого, чи правильніше —  викраденого —  разом з колегою Богданом Марцонем російською ФСБ, розповіли «Подільським вістям», про свої  важкі митарства.

«Із татком відсутній зв’язок»
Ігор Дзюбак – єдина дитина в сім’ї. Про офіцерську службу мріяв з дитинства. Тому бажання сина вступати до прикордонного вишу батьки підтримали. Після закінчення навчання у 2003-му його  направили на службу до Сумського прикордонного загону…
«Ігор приїздив щороку у відпустку, — розповідає ненька, — цьогоріч побув вдома лише чотири дні: сказав, викликають на службу, треба їхати. Ніякого передчуття не було. Син же  служить на мирному кордоні —  військові дії там не ведуться. Що стосується специфіки роботи, ніколи про неї не розповідав, завжди відповідав по-чоловічому скупо: «Все добре. Це служба, мамо».
Незабаром після побувки сина  подзвонив дванадцятирічний онучок Ігор: «Бабусю, із татком відсутній зв’язок». Траплялося, що телефон сина міг бути вимкненим, — робота така. Ае він завжди про це попереджав. А потім подзвонила невістка і повідомила трашну звістку.
Вони зникли третього жовтня. І тільки дев’ятого інформацію оприлюднили.
«Ми швиденько зайшли в Інернет, — продовжує дядько Ігоря, — російські ЗМІ заявляли, що взяли їх  при "незаконному перетині кордону" і "злісній непокорі працівникам правоохоронного органу".  Проте, відео допиту наших хлопців було беззвучним і це, безумовно, свідчить про те, що не вдалося капітанів зламати, зізнавальних свідчень не вибили. Я дуже добре знаю племінника: на його обличчі чітко читалося почуття несправедливості. Він надто відповідальний — на авантюру зроду не піде. Наша ж сторона оприлюднила, що при моніторингу державного кордону зникли українські прикордонники. А секретар РНБО Олександр  Турчинов назвав викрадення "терактом". «Вони захоплені у нейтральній смузі, тобто на території України. Це чистий тероризм з боку Росії, який вона застосовує проти нашої країни»,  –  запевнив він. Інтернет кишів, думаю, небезпідставними підозрами, що, мовляв, викрали хлопців для обміну (і готували цю операцію впродовж кількох місяців) —  росіяни хочуть повернути двох своїх співробітників ФСБ: заступника начальника резервної застави військової частини 9930 Аскара Кулуба і начальника кінологічної групи тієї ж частини Володимира Кузнєцова. 30 червня 2017 року вночі прикордонники спільно з військовими 56-ї  бригади  затримали їх у Херсонській області  на березі Перекопської затоки. Там же українські військові  знайшли гумовий човен,  два  мобільних телефони та особисті речі в спортивній сумці. Росіяни пояснювали, що їхні ФСБшнки «заблукали». За твердженням СБУ, пише «Українська правда», Кулуб і Кузнєцов «у період з грудня 2016-го  по 30 червня 2017 року виконували службові завдання в інтересах РФ з метою зміни кордону України». Втім, жодних офіційних пропозицій про обмін поки не надходило.
До лазні. Силоміць?
«У розпачі ми й не знали, що робити, куди йти, кому дзвонити? — констатує дядько Ігоря. – Мама плаче-голосить. Їй би психолога якого держава надала, та де там. Дзвонимо у держприкордонслужбу на гарячу лінію – пропонують письмове звернення надіслати. Врешті ми таки   пояснили що до чого, – відповіли, оббиваємо пороги держустанов, які знаємо, — відправляють одне до другого…
«З офіційних і неофіційних джерел нам вдалося дещо відтворити події того злощасного вечора, — веде далі Віктор Карлович. – Хлопці (Ігор Дзюбак командир Зноб-Новгородського відділу Сумського прикордонного загону, Богдан Марцонь – його заступник), здавши зброю, пішли  по домівках. За словами дружини Богдана, під час вечері у чоловіка задзвонив телефон, він сказав, що повернеться за кілька хвилин, сів у машину й поїхав. Дорогою підібрав Ігоря. Зв’язок з ними обірвався о восьмій вечора. Їхню машину знайшли у двадцяти метрах від російського кордону (на території України!). В авто, в якому, до слова, виявлені сліди боротьби,  були їхні телефони, документи, верхній одяг, поблизу місця зникнення хлопців  у двох місцях вим’ята трава – отже, були дві засідки. Російські ЗМІ закинули: хлопці зібралися зі своїми російськими колегами до… лазні. Добре ж вони попаритися хотіли, що силоміць їх з машини тягли! Чи то власне лазню обрати не могли, сперечалися і… навіть роздяглися, щоб швидше було?
«Найміть дитині адвоката»
«Мама Богдана, заступника Ігоря, що разом їх полонили, наразі в Росії проживає. Дзвонить: треба хлопцям одяг, найелементарніший харч, перекидаємо їй на карточку гроші, — розповідає Віктор Карлович. —  Це ж не державна справа – матері. Як і до цього, до речі: треба бінокль, берці, форму… — купила. В телефонній розмові мама Марцоня  сказала, що хлопцям потрібні адвокати, послуги їхні недешеві, десятки тисяч гривень. Та річ навіть не у грошах! Люди добрі, мій племінник що, поїхав до Росії на заробітки, вкрав там авто, збив ним людей, потрапив до в’язниці? Згоден, у такому випадку це була б суто наша, сімейна, проблема, і наймали б ми адвоката. Але ж це державні люди, які зникли, виконуючи службові обов’язки, під час моніторингу кордону. Чому ж мовчить держава? Чому по всіх телеканалах резонансна справа Харківської ДТП транслюється в усіх ракурсах-інтерпретаціях, а про прикордонників, яких викрала ворожа сторона, про їхній порятунок – ні слова? Це держава повинна забезпечити їм досудовий, судовий юридичний супровід, а не батьки-пенсіонери, які від горя вже й світу Божого не бачать, хіба ні?!».
Чиїх рук справа порятунку потопаючих?
Серед величезної кількості звернень у теці  Віктора Карловича й звернення до гаранта Конституції, Президента України Петра Порошенка. Після опису ситуації, мотивації звернення проникливі слова: «…Звертаємося до Вас не лише, як до Глави держави, а як до батька, голови родини…». Відповідь з Адміністрації Президента України: «Ваше звернення від 18.08.2017 в Адміністрації Президента України одержано і на підставі ч. 3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» надіслано з листом від 20.10.2017 № 22/047314-22К за належністю на розгляд до Служби безпеки України з проханням повідомити Вас та Адміністрацію Президента України про прийняте рішення».
«Зустрівся зі знайомою відомою волонтеркою, — продовжує сумну розповідь Віктор, — вона запевнила: «Вже стільки років стикаюся з проблемою полонених, повір, нікому з державних мужів справи до цього нема». А племінник мій навіть не полонений – в АТО не був, статусу не має… Знайшли номер телефону батька полоненого з Тернополя. Він вже тривалий час намагається сина визволити, тож куди тільки не звертався. Він і розповів нашу історію в українській Гельсинській спілці з прав людини… Взявся за юридичний супровід нашого племінника їхній юрист Віталій Михайлович  Хекало. Зв’язався з нами. Окреслив, так би мовити, покрокову інструкцію дій. Стільки нам ще звернень потрібно  подати: в цілу вервечку органів і структур українських, перед тим, як до Європейського суду  звернутися. І скрізь же треба   в друкованому вигляді. А щоб роздрукувати, потрібно на електроннім носії принести. Ми всі пенсійного віку. Планшетів, ноутів  не маємо… Де нам це все друкувати? Всеньке місто обійшли… Ніхто набирати текст не хоче, вимагають на електронних носіях. Як важко все це! Та й  недешево. Але понабирали, повідправляли, ось (показує) копії собі позалишали».
Консула не пустили
«Я – однокласник мами Олександра Михайлюка,  кіборга з Деражнянщини,  історію дев’ятимісячного полону і тортур котрого знає чи не кожна вкраїнська родина. З гіркого досвіду знаю, що порятунок потопаючих справа рук їх самих, — зізнається чоловік. — Проте вірити, що стоятиме держава в стороні, не хочу і не можу. Тому й упрохав  сестру, маму Ігоря,  поїхати до столиці. Вона добилася зустрічі з Іриною Геращенко. Після зустрічі з нею ми окрилені надією. Віримо, що незабаром повернуться хлопці додому. Проте статусу полонених хлопці не мають. Бо зникли вони на мирній території. А консула, щоб підтвердив правдивість ситуації, до них не пускають. Українські правоохоронні органи розслідують справу, займається нею й МЗС, російська ж сторона  всіляко цей процес блокує, на співпрацю не йде. Зараз  Марцонь і Дзюбак  в московському СІЗО «Лефортово». Через адвоката Богдан Марцонь попросив передати в  прикордонслужбу і рідним,  щоб не думали, що вони зрадники і пішли туди з власної волі.
Наразі всі компетентні структури запевнили, що роблять усе можливе, аби хлопців звільнити. Тож віримо, що Ігор і Богдан скоро будуть звільнені й розкажуть правду: що ж все-таки сталося».
Батьки хлопців просять усіх небайдужих: може, є у когось якісь зв’язки, може, знає хтось вихід із ситуації.