Постійні політичні скандали вже давно стали якоюсь злою українською кармою. І чим більше вони розкручуються, тим безглуздішими видаються звичайним громадянам. А останній із них, до якого нинішня влада «прив’язала» Надію Савченко, вже відверто нагадує тридцяті роки минулого століття. А хіба ні? Тоді також вчорашні герої країни і депутати найвищого органу влади раптом оголошувалися «ворогами народу», які планували терористичні акти, а ще були шпигунами.

А, втім, поки що є різниця між тими трагічними подіями і нинішніми скандалами. Бо нині українці в своїй переважній більшості таки не вірять, що лише двоє людей (бо інші четверо фігурантів справи співробітники СБУ) могли перетворити Київ на апокаліптичну руїну з тисячами жертв, яку намалював у Верховній Раді генпрокурор Луценко. Не вірять ще й тому, що за останні півроку-рік наші правоохоронці стільки разів перед проведенням мирних акцій протесту лякали терористичними актами і кровопролиттям (наприклад, «Шатун»), не підтвердивши потім нічим свої чи то здогадки, чи то вигадки.
Не вірять і тому, що нещодавній мирний протест учасників російсько-української війни під Верховною Радою, які не планували ніякого силового сценарію, а лише висловлювали своє невдоволення діями влади, закінчився поліцейським свавіллям і приниженням тих, хто зі зброєю в руках захищав Батьківщину. А затримання і арешт «небезпечної терористки», котра планувала масове кровопролиття, перетворився у веселу прогулянку містом у супроводі прихильників, журналістів і просто цікавих до видовищ зівак. А де ж озброєні й екіпіровані за останнім словом поліцейської науки спец-
призначенці? Де снайпери на всіх висотних будинках? Де бойова спецтехніка? Де блокування вулиць та закриття станцій метро, захаращення майдану Незалежності недолугими металевими конструкціями?
Не вірять українці можновладцям ще й тому, що перед виборами, прагнучи влади, вони на хвилі героїчного революційного піднесення клятвено обіцяли кардинально змінити життя українців, спокушали європейськими соціальними і духовними цінностями, гарантували дотримання в новій Україні конституційних прав і свобод людини. А найголовніше, безсоромно клялися раз і назавжди покінчити зі спадщиною «злочинної влади» — корупцією і казнокрадством, рейдерством і кумівством. І що з цього виконано за чотири роки? Анічогісінько. Бо ситуація у рази погіршилася, люди катастрофічно збідніли, а Україна міцно посіла останнє місце в Європі за рівнем зарплати, зате перше за рівнем корупції.
 І тепер уже не доводиться говорити про межу бідності, бо та межа розділила громадян великої європейської держави на жебраків і багатіїв. На тих, хто на своїй Батьківщині ледве зводить кінці з кінцями, і тих, хто «з жиру біситься», будуючи під час війни такі палаци і хороми, яких не мають керманичі навіть найбагатших країн світу.
З огляду на всі ці факти особливо цинічним виглядає рішення української влади про висилку російських дипломатів аж на п’ятому році війни. Виходить, що життя одного подвійного російського агента і шпигуна у Великобританії ціниться нашими владцями більше, ніж життя десятків тисяч українців, котрі загинули і гинуть досі на сході України від російської зброї і за безпосередньої участі росіян?