За красу природи і сприятливий мікроклімат каньйон річки Ушиці небезпідставно називають «Подільською Швейцарією», столицею якої неофіційно вважають село Миньківці. Мабуть через те, що тут два століття тому графом Ігнацієм Сцибором Мархоцьким була проголошена держава. Зі своїми кордонами, грошима і судочинством. Нинішні жителі Миньковець і навколишніх сіл пишаються своєю історією. Після реформування громад у ОТГ та старостати вони одержали шанс відродити легенду у новій якості, як самокеровану і успішну територіальну одиницю.
Чи вдається їм задумане? Про це розмова зі старостою Миньковець Наталією ОЛІЙНИК.

— Чому Миньківці не виділилися у окрему ОТГ?
— У Миньківцях витає дух вільнодумства. В XIX столітті село мало Магдебурзьке право. Тут спорудили храми, присвячені Вільгельму Телю і Жан Жаку Руссо, і вперше у Східній Європі скасували кріпацтво. Цікавої історії, гарної природи і славних традицій вистачає.
Але, щоб утримувати громаду, у нас заслабка економіка, горбисті крутосхили і мало орної землі. Села, які спочатку хотіли до нас приєднатися, потім вирішили, що їм ліпше бути у більш потужній Дунаєвецькій міській ОТГ. Ми теж, після деяких вагань і розрахунків, увійшли до неї на правах старостату. Поки що не шкодуємо. Централізовано одержуємо серйозне фінансування, а також підтримку своїх починань.
— Але ж ви не збираєтеся бути нахлібниками?
— Так, ми визначаємося з пріоритетами соціально-економічного розвитку. Зокрема, знайшли інвесторів, які збираються відродити місцеву ГЕС. Водосховище можна буде зарибнити, а довкола облаштувати чудову зону відпочинку.
— Саму назву «Миньківці» дослідник Йосип Осецький за допомогою санскриту розшифрував як поселення рибалок...
— У нас багато потічків і річечок. Колись вони були більш повноводними. Є у нас проект «Срібні джерела». Адже вода у наших струмках із високим вмістом срібла, а відтак має цілющі властивості.
Граф Ігнацій Сцибор Мархоцький мріяв колись створити у каньйоні річки Ушиця санаторно-курортну зону.
Пропонуватимемо себе і як майданчик для етнофестивалів. Маємо досвід проведення ярмарок, свята Церери та інших заходів.
А взагалі один із головних напрямків для нас — туризм. У Миньківцях є чим помилуватися. Маємо музей Ігнація Сцибора Мархоцького і дендропарк із 260 цінних дерев, а також рідкісну геологічну пам’ятку — Антонівський яр. Там збереглися нашарування порід, яким кілька мільярдів років.
— Є ще і поклади фосфоритів…
— Так. Їх галька зустрічається всюди. Нещодавно розчищали русло притоки Ушиці — Глибочиці, при цьому  фосфорити траплялися буквально на кожному кроці. Це цінна мінеральна сировина органічного походження. Точніше конкреції, що засіли у місцевих пагорбах, які колись були кораловими рифами давнього Сарматського моря. Їх можна використовувати як добрива. Навіщо купувати десь втридорога, коли вони буквально лежать під ногами?
— В Інтернеті їх продають по вісім гривень за кілограм.
— Фосфорити добували у Миньківцях ще до 1917 року, і в часи німецької окупації. А тепер, у роки незалежності України, вони чомусь нікого не цікавлять. Можливо, публікація у газеті посприяє нам знайти зацікавленого інвестора. Є у нас ще поклади будівельного та точильного каменю, вапнякових туфів. Ще мріємо організувати заготівельні кооперативи: молочний та лікарських рослин.
— В останніх мають бути зацікавлені самі миньківчани… З їх допомогою можна вирішити питання зайнятості і одержання готівки. Інакше зібрані шипшину, глід, терен, горіхи доведеться везти аж у Хмельницький.
— Чого гріха таїти, за останні тридцять років люди стали інертними, і коли беруться щось робити, то одразу цікавляться оплатою. Ждуть, що хтось інший їх організує.
— Такими їх зробила пропаганда і очільники. Українцям з трибун і телеекранів 24 години на добу втокмачували, що рушієм усього в суспільстві є гроші, що прийдуть міфічні інвестори і почнуть фінансувати розвиток. А виявилося, грошей катма, так звані інвестори купують за безцінь тільки ласі об’єкти і абсолютно не квапляться будувати щось «із нуля» чи піднімати з руїн. Чим і як пробудити ентузіазм?
— У нашому випадку покладаємося на вуличні комітети. До їх утворення спонукало саме життя. Тепер немає депутатів сільської ради. Ким їх замінити, де той актив, на який повинна опиратися місцева влада? Складається враження, що адміністративно-територіальне реформування не було до кінця продумане.
— Або навпаки було дуже цілеспрямованим і не передбачало реальних механізмів суспільної самоорганізації знизу.
— Цікаво, що у вуличні комітети люди в абсолютній більшості обрали свіжих представників. Серед них майже немає колишніх депутатів.
— І які результати?
— Вуличні комітети показали себе по-різному. Від надзвичайно активної діяльності до певної пасивності. Тому вже лунають пропозиції переобрати деяких голів. Хоча є у нас гарний приклад діяльності комітету по вулиці Зоряній.
Як уродженець цього села, я пам’ятаю його тріумфальні часи. Миньківці йменувалися містечком і були райцентром. Тоді тут працювало понад 20 підприємств. Серед них млин, колгосп, олійня, пекарня, ковбасня, крупорушка, побутовий комбінат, сільгосптехніка. Навіть діти легко могли заробити кишенькові гроші, здаючи у заготконтору лікарську сировину.
А риби було скільки! Вудочкою за годину ми з братом ловили по кілька кілограмів ковблів та джерджиків. Несли їх на силянках, як гірлянди живого срібла.
Ярмарки у центрі збирали тисячі людей — ніде було яблуку впасти. У місцевому кінотеатрі тричі на день демонстрували фільми. Аж не віриться, що так було якихось п’ятдесят років тому. Тоді село опиралося на допомогу та інвестиції держави, а тепер кинуте напризволяще у вир соціально-економічного хаосу і безладу.
І все ж глибоко у душі сподіваюся, що моїм землякам, попри всі негаразди, таки вдасться відродити Миньківці. Бо знаю їх як кмітливих, терплячих, умілих і роботящих.