Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 715

У 2001 році блаженої пам’яті Левко Лук’яненко в одному інтерв’ю зауважив: “Голосуючи 24 серпня 1991 року за Акт Державної незалежності України, багато хто з тодішніх депутатів по-різному бачили і розуміли цю незалежність”.

Із Героєм України важко не погодитися. Принаймні, дві різниці у поглядах на суверенітет України проявилися вже тоді. Бо коли одні, той же Лук’яненко чи Чорновіл бачили в незалежності спасіння України, Богом подаровану можливість вирватись із чіпких пазурів більшовицького монстра, який голодом виморив десять мільйонів українців, то для інших Акт 24 серпня відкривав можливість, кажучи словами Івана Васильовича із комедії Гайдая — “всім царствоваті і всім владєті”, не озираючись на Кремль і його перестаркувате Політбюро.
27 років пройшло, а той водорозділ, та межа, те розуміння і ставлення до нашої незалежності — не змінилися. Тож, як любить повторювати наш перший Президент, маємо те, що маємо: купку скоробагатьків-олігархів і — море бідного люду.
Кажуть, держава існує не для того, щоб перетворити земне життя своїх громадян на рай, а щоб не допустити перетворення їхнього життя на пекло. Схоже, що за 27 років нашої незалежності держава, точніше українська влада так і не спромоглася цього зрозуміти. Інакше Україна не очолювала б усі мислимі і немислимі АНТИ-рейтенги: з корупції, казнокрадства, нелюдського ставлення до власних громадян. А вінцем, своєрідною “вишенькою” на святковому торті до цьогорічного Дня незалежності стало рішення продовольчої і сільськогосподарської комісії ООН і Всесвітньої продовольчої програми Радбезу занести Україну до списку країн, громадяни якої, якби то делікатніше сказати — не доїдають. Гарний подарунок до Дня незалежності!
Зрештою, у чому виражається, чим вимірюється незалежність? Кількістю прапорів? Різнобарв’ям вишиванок? Гучністю кличу “Слава Україні!”, як думає влада, влаштовуючи паради і дифіляди за кошти платників податків? І цим теж. Та головне мірило незалежності — рівень життя, достатки, дохід, перепрошую за банальність, на душу населення. А цього якраз і немає. Інакше третина, а то й більше українського робочого люду — цвіт нації, не прикрашав би собою поля і ниви сусідньої Польщі, втілюючи в життя оте предковічне пророцтво:
– Буде, матінко нашого цвіту —
та по всьому світу!
То ж чи варто дивуватися, що День незалежності України — майже державне свято у тій таки Польщі. Адже це дякуючи новітнім українським “остарбайтерам”, точніше недолугій українській владі, яка змушує своїх громадян шукати щастя за кордоном, Польща посіла перше місце в Європі за темпами економічного зростання.
“Якби не українці, нас чекала б катастрофа!” — щиро зізнаються високопосадовці в польському уряді. Не здивуюся, коли подібні зізнання лунатимуть незабаром із вуст очільників Чехії, Словаччини, Румунії, фабрики й заводи яких, дякуючи безвізу, успішно опановують наші земляки, яких рідна держава на їх рідній землі перетворила в “середняків”: торба ззаду, торба спереду, а українець — посередині! В загальному ж підсумку для одних незалежність, це право за копійки добувати вугілля й газ з українських надр, а для інших — “почесний обов’язок” утридорога купувати й оплачувати цей газ і це вугілля, яке, згідно з Конституцією, належить виключно українському народові. Однак, хіба не чесніше набратися мужності і у переддень 27-ї річниці Незалежності нарешті визнати: усе, що є в незалежній Україні — це власність десяти-п’ятнадцяти родин. Народу ж — дуля з маком. Точніше — навіть без маку.