Іван Кушнірук народився й тривалий час проживав у Новому Уренгої, в Росії, затим  у Криму, а згодом переїхали на татову батьківщину, в Білогородку, на Ізяславщині. Що колись доведеться брати зброю фактично проти тих, з ким ріс, не могло наснитися й у найстрашнішому сні. Та коли путінська орда нахабно й безцеремонно чорним крилом смерті насунулася на вкраїнські землі, залишатися вдома колишній десантник не міг. Хоча й, як мовиться, «броню від армії» мав — голова фермерського господарства.
Іван з серпня по листопад був у гарячих точках сходу, а вагітна дружина вірила, що на Яворівському полігоні. Чоловік дуже не хотів, щоб кохана хвилювалася. Тож правду знали лише двоє друзів, які, для реальності фабули, підтверджували рідним Івана, що бачили його там, на полігоні, що передачу возили. І — ні слова ні батькам, ні комусь іншому. Передачі від місцевих волонтерів Іван й справді отримував, але за іншою адресою: в зоні проведення АТО. І навіть лист від дев’ятирічної донечки Уляни (дітки в школі не раз проводили подібну акцію на підтримку захисників) передали солдату. Іван його у військовому квитку разом з іконкою, що священик давав кожному бійцю у день відправлення на війну, біля серця тримав. А ще вдома чекав татуся чотирирічний Костя.


На Яворівському полігоні Іван і справді був. Три тижні. Навчався. А далі — нелегкі дороги війни, чомусь названої антитерористичною операцією. Постійні маневри, переїзди, зміни місць дислокації… Окопи, які йди спробуй викопай — земля ж бо глиняна, важка; бліндажі, які насправді надійні лише до прямого влучення у них… Безконечні, безперервні обстріли, залпи з «градів», «смерчей», «ураганів»...
Відлік його воєнним дорогам почала Луганщина, селище Побєда Новоайдарського району. «Немає вже Побєди, — зітхає Іван, — розбомбили через тиждень після нашого приїзду. І 32 блокпосту, що нашим був, теж… уже немає». Про той пекельний страшенний обстріл Іван не хоче згадувати, а тим паче, розповідати. «Подивіться в Інтернеті, там все є про це. Що я вам нового скажу?» — мовить сухо, тільки невимовний біль в очах видає, що не зітреться та війна з пам’яті ніколи. Скільки разів присниться ще йому та Побєда? Той обстріл, що почався о пів на четверту ночі. Як уже після нього, на виїзді звідти, через 17 хвилин, на повороті, їхню колону «накрили» «ураганами» і «смерчами». «Били з кордону, навіть, здавалося, з самої території Росії, — міркує чоловік. — Були «трьохсоті…», тобто поранені.
Під час відносного затишку Іван телефонував до рідних. «Щось тут, у Яворові, — на полігоні, зв’язок геть кепський, — бадьорим голосом запевняв дружину. — Тому так рідко вдається подзвонити». Ну хіба міг він допустити, щоб Інна, будучи на шостому місяці вагітності, хвилювалася? Аби підтримати й якось розрадити, зробив їй подарунок. Величезними літерами на військовій машині старанно вивів фарбою її ім’я і скинув фото, а Інна одразу прикрасила ним свою сторінку в «Однокласниках».
«Ніколи ніхто не розповість, скільки загинуло на його очах, скількох довелося винести з поля бою, у скількох довелося стріляти, — по-чоловічому повчає Іван. — Це — війна. Навіть військові між собою таке не обговорюють. Тому — не питайте. Не треба», — відрізає категорично.
 Натомість звітує, що забезпечені вони добре. Щоправда, зізнається, переважну частину необхідного доставляють волонтери, багато привозили саме хмельницькі. А служить Іван у зенітно-артилерійському взводі у 80-ій окремій аеромобільній бригаді львівських десантників. «Горджуся тим, що служу у «бандерівському» підрозділі, — стверджує. — Та мушу визнати, що у 80-ій бригаді 80 відсотків не десантників, — і прикордонники, і танкісти, і водії з авторот.... Соромно, та багато десантників відсиджуються у цей важкий для країни час вдома. А треба визнати, що боронити державу потрібно кожному з нас, аби не довелося потім дітям розповідати, що була (!) колись така Україна».
…Натискуючи кнопку мобільника, Іван гортає зафотографовані воєнні будні, побратимів, випалені-обвуглені, зруйновані колись щасливі населені пункти. «Ось цього чоловіка, — показує світлину, — війна позбавила ноги. Тепер він волонтер, привіз нам оснащення. Ось ми на мосту, що в містечку Щастя…» З дерев’яних ящиків облаштована душова. В окопі, аби менше видно було, горить вогнище, щоб зігрітися. «Вночі вогонь не розпалиш, — розповідає Іван, — щоб позицій своїх ворогові не здати». Інтер’єр бліндажів. Військова техніка, як у страшному фільмі. Зброя. Хто знав, що чекає нас таке у XXI столітті? А ось з-під льодяної кірки, яка щохвилини вперто покриває воду у відрі (мороз ж бо), військові дістають картоплю... Холодно. Дуже…
«Та кожен знав, куди їхав, — стверджує Іван, — тому це не образливо. Болить інше. Знаєте, коли ми прийшли на схід, у серпні, нам, Українській армії, вистачило б два-три тижні, аби війну закінчити й навести порядок. А наказів відповідних зверху не було! Більше того, все важке озброєння забрали. Змусили здати потужні міномети. Не дозволялась важка артилерія. Самохідні установки повідводили. Все, що більше 120-міліметрового калібру, не можна використовувати… Вірили у мирний договір, тому дотримувалися усіх його положень, а він, на жаль, діяв однобоко. Нашому підрозділу міномети 120-міліметрового калібру поміняли на «вісімдесятки».
Першого листопада у Івана народилася донечка Ярослава. І хоч як мріяла Інна, аби чоловік забрав їх з пологового, не вдалося, не зміг. Приїхав додому через тиждень. Ярослава уже чекала татуся вдома.
…День, коли приїхали редакційною автівкою в Білогородку, видався доволі холодним, рясно сипав мокрий сніг. Та, незважаючи на примхи погоди, Іван з батьком садили малину. Надолужував втрачене. Стільки ж роботи чекало його рук! Вже півтора десятка літ трудиться Іван біля землі, створивши з братом фермерське господарство «Весна». «Прадід мій дуже землю любив, пахарем був, господарем, розкуркулили його, до Сибіру вислали, — розповідає Іван. — Певно, від нього тяга до хліборобства мені передалася… А оце вже два роки, як малиною, окрім усього іншого, зайнялися».