Людям властиво вірити байкам і казкам. До цього їх привчають з дитинства. Ледачкуватим по натурі, подобаються оповіді про чарівну фею, яка помахом руки розв’язує всі проблеми, про золоту рибку, яка здійснює бажання, про Алі-бабу, який знайшов скарб розбійників і завдяки цьому став можновладцем.
Останній сюжет дуже актуальний для сучасної України, де роботящі люди порпаються на смітниках і помирають у злиднях, а фігуранти кримінальних справ бенкетують у ресторанах і байдикують на фешенебельних віллах.
Ясна річ, що так буде не завжди, але поки що маємо саме таку ситуацію.

Сон розуму породжує ілюзії
Особи, які не звикли міркувати самостійно, покладаються на чужу волю, вірять у прихід екстраординарних особистостей: месії, національного лідера, інопланетян, або шукають «снігову людину», як це прийнято у Гімалаях. Вона має бути велетенського зросту і неймовірної сили. Такою, що кому хочеш скрутить в’язи. Її не гріх попросити за пляшку самогону город скопати. Махав би рискалем, аж курява стояла! Запитується: навіщо самим докладати зусиль, коли хтось може зробити це за тебе?
Сучасні українці, на мій погляд, найбільше вірять не у Всевишнього, чи Ісуса, а у прихід «інвестора». Досить увімкнути телевізор і послухати балаканину самозваних «політологів» та «експертів», аби переконатися в цьому.
Ось його характеристики: він має бути настільки багатим, щоб розкидатися грошима направо і наліво 24 години на добу, дуже компетентним, щоб розібратися в тих заплутаних реаліях, де ми почуваємося безпомічними, як немовлята. А ще полюбити Україну всім серцем, дужче, ніж ми всі разом узяті, та бути готовим, розорившись заради неї, повернутися додому, даруйте за голий натуралізм, в одних трусах і майці.
Після такого конкретного словесного портрета більше нічого не залишається, як його чекати. Під безкінечні теревені тих «оракулів», які стверджують, що особисто знайомі з ним і навіть чаркували «на брудершафт». Ясна річ, останній змушений був «виставлятися».
Не біда, що ці безсоромні брехуни, за своє життя не збудували бодай собачої будки і не поремонтували жодної лавки у сквері. У них є те, чого палко жадають пересічні громадяни – байки і казки.
Натхненний такою диспозицією я теж заповзявся податися на умоглядні пошуки «снігової людини», чи то пак «інвестора».
Проблеми з ідентифікацією
Передусім, з’ясувалося, що так звані «інвестори» в Україні, всупереч скептикам, таки є. Однак не зовсім відповідають нашим сподіванням. Передусім «філантропи і благодійники», як не прикро констатувати, намагаються поживитися ласими шматками нашої економіки, що дають реальний дохід.
«Інвесторів» цікавить, хто б міг подумати, тільки прибуток. А ще ці «бенефіціари» (вигодоотримувачі) воліють купувати контрольні пакети під державні гарантії. Раптом щось не до шмиги, завжди готові потягнути в міжнародні суди. Гадаю, читачі вже здогадалися, хто в кінцевому підсумку буде розраховуватися по вердиктах.

По-друге, в зоні інтересів «інвесторів» перебувають унікальні і стратегічні об’єкти, без яких не можуть обійтися ні Україна, ні регіони, ні ми з вами. А саме: банки, газо- та електророзподільчі мережі, металургійні й хімічні комбінати, комунальні підприємства, порти, транспортні артерії, поклади корисних копалин, ну і нарешті – земля. Ферми та заводи, які світять ребрами, або розбиті сільські дороги вони великодушно залишають відроджувати в Україні сущим.
Серед «інвесторів» трапляються і такі, які не мають у активі нічого, крім фіктивної фірми, рекомендації якогось «пуритца» і кілька позичених тисяч доларів на хабар нашим вічноголодним чиновникам. У статутному фонді тільки кіт наплакав.
Не біда. В Україні їх чекають, як рятівників. Посадовці та політики навперебій пашталакають про створення для нього особливих умов, змагаються між собою, хто ліпше захистить його інтереси. Це рядові українці можуть покласти гроші у банк, а потім залишитися ні з чим.
З чого б це така запопадливість?
У деяких випадках «інвестор» впадає у раж і починає молоти язиком зайве. Стверджує, що купує не підприємства, а менеджмент. І це вже юридичні, а не філологічні уточнення на тему корупції.
Чого тільки варта халепа з підписанням угоди на мільярд доларів головою департаменту з інновацій та інвестицій України (звучить помпезно і обнадійливо) з колишнім іспанським лижним інструктором? Хто знає, можливо, останній мав повноваження від «снігової людини».
Ще «інвестори» полюбляють купувати такі об’єкти, які перед тим були модернізовані за рахунок держави. Так, наприклад, сталося із «Криворіжсталлю». Як тільки туди вбухали величезну хмару грошей, тут же з’явились бажаючі його придбати за набагато нижчу ціну від реальної.
Сам президент України (гарант наших прав і процвітання) у прямому ефірі скакав від радості і кричав: «Yes!» , коли цей металургійний гігант дістався іноземцю. Як бонус «зайді» подарували один із найбагатших у світі кар’єрів залізної руди.
Де гроші?
«Інвестор» здебільшого вивозить прибуток за кордон. Уявіть собі ситуацію: батько продав сусіду корову, яка годувала сім’ю. Везунчик тепер реалізує попередньому власнику молоко для того, аби недоумок годував дітей. Ну і раз на місяць дає йому гроші на горілку та цигарки, аби мав чим розвіяти нудьгу і не почав гасати за ним з вилами.
Що ліпше – корова на обійсті чи подачки нового її власника від реалізованого нам же продукту?
«Снігові люди» нас постійно хвалять за недалекоглядність, кволість розуму і безалаберність. Ще б пак, якби мені хтось продав щось дешевше в кілька разів, ніж на базарі, я би теж не знав, як йому дякувати.
У підсумку маємо державу, де народу із серйозного виробництва майже нічого не належить.
Доходить до того, що ми реально не можемо запропонувати «сніговій людині» нічого окрім землі. Саме довкола неї і точаться запеклі баталії. Головна проблема, на мій погляд, полягає в тому, хто її має продавати і відповідно шалено нагріти на ній руки. Тих, які дорвалися до влади менше, а усунутих від неї більше. Тому мораторій на продаж матері-годувальниці парламент відтерміновує рік у рік. Чим дуже дратує зарубіжних «інвесторів».
Тим часом українців доводять до такого відчайдушного стану, що ті готові збути свої паї за безцінь хоч дідькові лисому. Технологія, коли людей ставлять у такі умови, що вони мусять йти єдиною, жорстко визначеною для них колією, називається «безструктурним управлінням». Ніби ніхто нічого і наказує, а люди танцюють під чужу дудку.
Ілюстрацією є вигін овець. Попереду отари йде «всезнаючий і самовпевнений баран». Спів- племінники сподіваються на його поважність і авторитет. Саме він має потім доправити їх на стрижку і заклання, таким чином, щоб неборакам не було прикро і боляче. За роботу пастух регулярно дає «лідеру» оберемок трави і обіцяє після смерті «провідника» обрізати тому роги, позолотити їх і зробити з них келихи для урочистого бенкетування.
Чимало новопреставлених «святих українського пантеону» саме і належать до цієї категорії. Варто тільки вчитатися в тексти їхніх виступів і поглянути на результати діяльності. Інакше, як шаманами-шарлатанами, їх і не назвеш.
Байки і казки існують для того, щоб приспати пильність людей. Наприклад, про месію, національного лідера, інопланетян, «снігову людину», чи то пак, «інвестора», якого нам здебільшого подають під псевдонімом «ефективного власника». Вони сьогодні актуальні, як ніколи. Про «снігову людину» говорять майже всі претенденти на гетьманську булаву. Обіцяють її заарканити чи заманити на наші багатостраждальні терени. Це буде наймасштабніша експедиція пошуків «снігової людини» в історії людства! У ній обіцяють взяти участь десятки осіб.
Щоправда, вони забувають сказати, що головними «інвесторами» в Україну на сьогодні є острівець Кіпр та крихітні Нідерланди, де є пільгове законодавство на ввезення краденого. А іще Росія, з якою йде «гібридна війна». Останнє залишу без коментарів.
Надоїли, як з козла молока
За минулий 2018 рік обсяг прямих інвестицій в Україну склав 1 мільярд 526 мільйонів доларів. Багато це чимало? Співставмо з іншою цифрою. Обсяг переказів від українських гастарбайтерів на Батьківщину за цей же період склав 11 мільярдів доларів. У вісім разів більше!
І це тільки офіційно. А ще скільки грошей надійшло нелегальними каналами, або у вигляді подарунків і передач?
Виходить картина маслом. Українців позбавляють можливостей працювати вдома. Вони чкурають за кордон і заробляють там стільки грошей, що присилають додому їх у кількості, яка становить 10 відсотків від ВВП! Ясна річ, левову частку залишаючи собі там на проживання.
А що було би, якби українці працювали вдома? Наскільки би зріс рівень валового внутрішнього продукту?
Який «мудриголова» вигадав таку божевільну модель самознищення? Але це ще півбіди. Українські заробітчани, вочевидь, позбавлені можливостей вкладати зароблене у вітчизняну економіку. Їх ніхто не заохочує виступати ставати «інвесторами».
Більше того, перекази гастарбайтерів, які платять банкам за послуги і трансакції, збираються оподатковувати саме ті, хто їх злиднями витурив на заробітки!
Новий карго-культ
Допитливих непокоїть, що буде далі. Після «інвесторів». А ось що: все роздерибанять, а ми з вами почнемо з нуля відбудовувати і відроджувати, залишену руїну. І тоді стануть у пригоді державні облігації, акції у вигляді старт-апів, а також конкретні безналові (аби їх не можна було розкрасти) капіталовкладення у виробництво, сімейні господарства і кооперативи, а не подачки у вигляді індексацій і доплат, які тільки розкручують маховик інфляції та роблять людей ще біднішими.
Поки що ж суспільство живе і міркує в рамках матриці нового «карго-культу». Про нього розповідь у наступній статті «Літаки з бамбука і соломи».