Донедавна спостерігаючи оті набридлі й остогидлі кожному білборди з передвиборними обіцянками, щоднини виймаючи з поштової скриньки кілограми агітбуклетів, де кандидати на найвищу посаду одне поперед другого хизувалися розумом, знаннями, вміннями і переконаннями, бо ж кожен точно знає, як країну з кризи вивести, війну припинити, добробут покращити, а ще — скільки і коли вкрали конкуренти, де вони «згрішили», весь час шукала відповіді лише на одне запитання: «А де ж той…?».
Той, хто, можливо, відкрив клініку для безкоштовного лікування дітей чи онкохворих? Той, хто допоміг вилікуватися хоча б сотні важкохворих і документально це підтвердив? Чи, може, побудував показовий сиротинець чи будинок «Довіри й надії», в якому могли б тимчасово хоча проживати діти, батьки яких стали на хибний шлях? Той, хто не словами, а діями, власними, вагомими й результативними, наблизив існування пенсіонерів до хоча б натяку на життя?
З такими статками, з такими можливостями, що, можна лише в президенти балотуватися? Певно, що так… Чому не звітують кандидати на цей пост, що зробили, лише одне наперед одного обіцяють, що зробити збираються? Маєш гроші — добивайся влади: такий менталітет в олігархів. Мало хто з них допоміг якійсь родині, не кажучи вже — Україні.
А пересічний українець допоки виживає. У кожного є щось болюче, своє. Чи не в кожній родині хтось хворий, хтось на війні, хтось на заробітках. Одні доживають віку й не те, що за кордоном не були, телевізора людського не мали ніколи, одну одежину півтора десятка літ носять. І не тому, що на роботу не ходили чи освіти не мають, навпаки, все життя працювали важко й на совість, і заробили таку пенсію, що ні в казці сказати, ні пером описати — цілу мінімальну, як і ті, до слова, хто ніколи не працював. А ось судді у нас важко трудилися, то в них пенсії належні. Як в анекдоті: «Чому, президенте, знову підіймаємо зарплати суддям, а не вчителям?» — «Бо до школи ми більше не підемо».
У нас люди хворіють масово, а лікуватися, ба обстежуватися, не мають за що. Щоднини з екранів телевізорів, з газет і радіо бачимо-чуємо прохання про допомогу в зборі коштів на лікування. І, варто визнати, що хай кожен десятку перерахує — вже сума чимала, але ж так не буде: банк відсоток і з цього бере! То невже не можна створити лінію, через яку благодійну допомогу на лікування можна було б перераховувати безпроцентно? Звісно, ні. Бо і тут хитрим ділкам нажитися треба.
А в селах, у веселих люди копчені. І знаєте, чому? Пахнуть димом, прокоптилися. Бо ж роками заощаджували, аби газ підвести — недосяжна, здавалася тоді, мрія. Провели, з полегшенням зітхнули: позаду, сажі, закопчені стіни, тюлі, попіл, вугілля, рубання дров, дубар уранці і спека ввечері… Аж ні. Нині газ той — такий дорогий, що вряди-годи включить його селянин, аби парове не розмерзлося. Дровами палить, допоки є ще де різати, допоки за це ще не штрафують… Тепер пенсіонери віддають пенсію за патики — для них «газовий комфорт» у Лету канув.
Заможним панам огидно спілкуватися з пропахлими димом. Бо пани пахнуть дорогущими парфумами, їдять заморські делікатеси, а не перебиваються з бульби на гречку, оздоровлються у закордонних фешенебельних санаторіях, а не думають, копійчину рахуючи в облупленій палаті райлікарні, що давно ремонту не бачила, чи то лікуватися, чи йти додому смерті дожидати. «Білим людям» за місячні зарплати в півтора мільйона можна собі дозволити все. Людоньки, може, грубо, та все ж запитаю: а їм пика не трісне? Певно, таки трісне. Бо так не можна! На одній землі, під одним сонцем, під одним Богом усі ходимо, а так по-різному живемо і так по-різному любимо свою Батьківщину, так по-різному і ставимося до неї, хтось, як до землі своїх дітей, а в когось суто споживацький намір. Навряд чи ненька Україна такі діяння їм пробачить.
Gismeteo 
