Моя знайома, назву її Оленою, у Польщі на заробітках вже чотири роки. Звісно ж, працювала на різних роботах — від фермерських господарств до хатньої працівниці. Щоразу привозила з-за кордону, крім гостинців, ще й кілька цікавих історій чи то про наших співвітчизників, які там потрапляли в різні «нестандартні» ситуації, чи про польських «панів» і їхнє ставлення до наймитів. Звучить, напевно, трохи принизливо, проте куди подітися від гіркої правди. Бо ж не з доброї волі трудових мігрантів щороку більшає у рази.

…За рекомендацією одного водія Олена приїхала в передмістя Кракова працювати по догляду за дітьми та хатньою працівницею, тобто підсобляти в усій домашній роботі. Спочатку господарі, а це чоловік сорокарічного віку, дружина, якій 24 роки, та троє маленьких дітей ставилися приязно, з розумінням. Господиня навіть запрошувала на каву. Ясна річ, Олена, захоплена таким ставленням, надсилала додому фотозвіти. Мовляв, як їй пощастило з роботою і такими добрими людьми. Проте, як кажуть, гав ловити не варто й розслаблятися також, бо тут діє єдине правило — ти на чужині, поряд люди, яких ти взагалі не знаєш.
Спершу українка почала помічати, що господар кудись зникав на кілька днів, потім і господиня почала приходити додому десь о п’ятій ранку в якомусь дивному стані. Якось Олена, ледь уклавши дітей пізно вночі, бо вони, виявляється, в такому режимі живуть від народження, й сама заснула. Раптом чує гуркіт на кухні, прийшла хазяйка й почала нервово бігати по хаті туди-сюди — то з тарілками, то з якоюсь ганчіркою. Підійшовши до неї, Олена побачила, що та її навіть не помічає. Олена здогадалася, що вона в наркотичному стані. Тут і прийшло розуміння, куди насправді потрапила… Та справжній жах чекав наступного дня, коли додому повернувся господар, який, виявилося, теж вживав наркотики. (До слова, в нього був свій будівельний бізнес і працювало до 200 чоловік — і поляки, і українці). І поляк, виконроб, поспішив до будинку щось обговорити з господарем, але той, чи то в стані «ломки», чи ще чогось одразу агресивно на нього накинувся. У прямому сенсі слова, почав жорстоко бити його на очах у всіх. «Він волік його, скривавленого, по підлозі по всіх кімнатах, лупцював по голові, в живіт… А поляк, молодий хлопець, благав не вбивати…» — розповідає Олена. В шоковому стані вона почала кричати, просити зупинитися, проте господар, повернувшись до неї, сказав: «Замовкни — ти тут ніхто, і тобі ніхто не допоможе». …Наступного ранку Олена втекла додому без зарплатні та без своїх речей, бо не було часу зібратися.
Ясна річ, такі випадки — радше виключення, ніж норма. Та вони є, і не лише в сусідній Польщі. До прикладу, в Італії нещодавно знайшли на узбережжі вбиту українку, якій ще й тридцяти не було. І це вже не перший випадок, коли знаходять саме на узбережжі тіла наших землячок — заробітчанок з України. Та, напевно, про домагання сеньйорів до наших жінок вже й говорити не варто. Багато з них на чужині терплять це роками. А вдома ростуть діти, старіють і помирають батьки…
Згідно з інформацією ліцензованих компаній, кількість українців, які з їхньою допомогою шукають роботу за кордоном, щороку збільшується. Втім, це не означає, що зростає і кількість заробітчан, та й загалом не відображає масштаби трудової міграції, адже чимало українців шукають роботу самотужки, вважає завідувач сектору міграційних досліджень українського Інституту демографії та соціальних досліджень  Олексій Позняк. Він називає цифру в 2,7 мільйона людей, проте підкреслює — йдеться про оцінку, а не точний підрахунок, а реальний показник може становити і 2,5, і 3 мільйони українських заробітчан. За словами представника Інституту демографії, українці в пошуках роботи поза межами своєї країни радше покладаються на друзів і родичів, аніж на офіційних посередників.
За словами пана Олексія, жоден державний орган не має інструментів, щоби точно порахувати кількість закордонних працівників з українськими паспортами. Підрахунки здійснюють експерти за допомогою вибіркових опитувань і даних країн, які приймають заробітчан.
Р.S. Наші владці чомусь активно зайняті збиранням сухої статистики, підрахунком грошей, які перераховують заробітчани до України, але зовсім нічого не роблять для того, щоб ці люди повернулися додому й більше не мали потреби таке терпіти там, на чужині.