І як же тут не обійтися без іронії? Напевно, ніяк. Спостерігаючи, як наполегливо регіонали рвуться до Верховної Ради, дивуєшся, невже не наїлися? Вони готові зараз душу дідькові продати, якщо він їм місце гарантуватиме.

Епоха регіоналів, напевно, закінчиться для української політики не скоро. Принаймні, про це свідчать факти присутності їх у парламенті з часів ще подій на Майдані. Здавалося, більшої ганьби, як кров людська й каліцтва на руках, годі уявити... І коли сама назва партії викликає, даруйте, відразу, то вже варто було би для тих, хто залишився під куполом Верховної Ради, таки зробити щось путнє для народу чи, бодай, не вести свою політику, яка віджила і вмерла із втечею Януковича з Азаровим під руку з Пшонкою. Служити царю — без його присутності, таки віддана справа... Одразу згадується диктаторський режим правління в Північній Кореї. Сліпа пошана вождю, без власного «Я»... Хоча в нас все по-іншому — поплічники служили царю і собі, сліпо вірили в цинічні ідеали та мали за ніщо народ. ...А народ вірив їм, голосував, бо порівнював із реальною політикою «помаранчевих». І сподівався на зміни. А потім роки масштабного грабунку країни, кров на Інститутській і Грушевського і війна на Донбасі. Хіба нам мало? Хіба це не аргументи для того, щоб ми в смітті не шукали цукерку? Хіба може чорне стати білим? Та ніколи.
Найприкріше, що винних не покарано, прокуратура й правоохоронні органи, затягнувши розслідування до максимуму, мовчать. Фемідо, чого ж і ти мовчиш? Батьки загиблих дітей чекають твого слова...
Єдине, що вбереже нас, не наступити на граблі на позачергових парламентських виборах, — розуміння того, що краще за все про людину говорять реальні діла, а не обіцянки чи якісь дурнуваті гасла. Ми ж вміємо аналізувати, правда?