Так-так, я про старість. І нагода є — Міжнародний день людей похилого віку, який відзначаємо 1 жовтня. Щоб ви знали, що, як повноправний член ООН, Україна підтримала цю ініціативу ще у 1991 році. А в 1997-му уряд прийняв постанову про щорічне відзначення цього дня і — увага! — про створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян (про цей "захист" пізніше).
І ще, щоб ви знали, за міжнародною класифікацією, особою похилого віку вважається той, хто досяг 65 років. Як свідчить статистика, в нашій державі кожен 5 мешканець — особа похилого віку. В нашій області таких третина. Більшість із них живе за межею бідності. Вони не можуть дозволити собі навіть необхідне лікування. Не можуть поставити зубні протези. Живуть у холодних хатах, люто економлячи газ і дрова. Обмежують себе в харчах, "перебиваючись" на пісних супах. А про одяг взагалі мовчу: або суцільний секонд-хенд, або китайські галоші, взимку — з хутром, влітку — без нього, так би мовити, полегшений варіант. І, попри все, — важка робота. У селі — біля худоби, на городі. У місті — підробітки різні, прибиральницями і посудомийками. Щоб прожити? Ні, щоб вижити.
І ще одна мотивація у стариків до цієї, здається, вічної роботи — допомогти дітям. Так, уже дорослим, зі своїми синами й доньками. Допомогти, бо самотужки, без мами й тата, їм не впоратися. Як, приміром, придбати квартиру? Взяти кредит у банку, щоб потім довіку не розрахуватися? Як роботу їм знайти гідну, високооплачувану, щоб на все вистачало? Нині не діти старим батькам допомагають. Нині навпаки, батьки до останнього віддають усе, що можуть. А як їдуть діти на заробітки у далекі країни, хто онуків доглядає й виховує, не думаючи ні про власне здоров’я, ні про той самий заслужений відпрочинок?
Та й як інакше? Менталітет у нас не той, щоб про дітей, навіть сорокарічних і старших, не дбати. Але хіба у нашій країні може сформуватися інший менталітет, якщо молодим дорога нині, справді, як у тій пісні, всюди. Еге ж, всюди, лишень не на рідній землі. От тому батькам, якого б вони поважного віку не досягали, егоїстами у нас бути зась! Бо їхня, хай і не дуже значна матеріальна підтримка, для дітей часом як ковток води. То як, скажіть, українським старикам думати про себе? Відпочивати, хай і не в Таїланді, як німці, але хоча б на власному дивані з книгою чи під яблунею у садку. Чи просто дозволити собі нове пальто (нездійсненна мрія!). Чи сумку. Чи блузку. Господи, та про що я?! Вони ж анальгіну собі зайвий раз не куплять, лікарські трави, власноруч засушені, будуть заварювати! Зате, коли з мізерної пенсії наскладають тисячу гривень й урочисто вручать своїй дитині, почуватимуться безмежно щасливими. Так, може, оце й допомагає нашим старикам триматися й працювати? То, може, подякуємо владі за те, що люди похилого віку в нас постійно у русі? Вони не мають забезпеченої і ситої, як у Європі, старості. Ні про який соціальний захист насправді й говорити не варто (ставленням до своїх громадян похилого віку держава лише ганьбить себе). За довгі роки роботи їм кинули, мов кістку, мізерну пенсію і на тому все. Ви живіть, якщо зможете...
Тому наші дорогі старики, найрідніші батьки, й дбають з усіх сил про своїх дітей. Хто ж їм допоможе, якщо не вони? Тим більше, діти з часом теж стануть пенсіонерами, не матимуть здоров’я, і держава так само кине їх напризволяще. Але вони (гірка іронія долі!), наслідуючи приклад своїх батьків, з усіх сил допомагатимуть своїм дітям.
Ось така у нас українська старість. Наскрізь пронизана клопотами про власне виживання і турботами про життя дітей. А, може, у цьому якраз і родзинка? Бо власна старість точно не радість, зате яка радість бачити, що діти живуть краще!
Велика подяка людям похилого віку. Дуже хочеться, щоб старість їхня була комфортною. Коли, це нарешті станеться?
Gismeteo 
