Два останніх тижні в Україні були щедрі на суспільно-політичні перипетії. Тут і анонсування на найвищому рівні ринку торгівлі землею, і бурхливі дискусії щодо «плану Штайнмайєра».

Але, як на мене, найсерйозніші «НП» сталися на теренах боротьби за свободу слова. Тобто, за наше право мати доступ до альтернативних точок зору, різноманітної інформації і вільного висловлювання та обстоювання власної думки, не боячись переслідування. Ми ж не хочемо заради якихось ефемерних обіцянок опинитися у Сомалі чи Гаїті? Будь-яка диктатура починається з наступу на свободу слова.
Події зашкалювали передусім у Національній раді з телебачення і радіомовлення. Замість того, щоб дбати про якісний український інформаційний продукт, який може народитися тільки в умовах здорової конкуренції, її члени взялися «пресувати» опозиційні телеканали «112», «News One» та «ZІК».
Короткозорість чиновників вражала. По-перше, не дати журналістам висловлювати свою точку зору неможливо. Це викличе негативний розголос у Європі. По-друге, міжнародні суди ніколи не стануть на бік влади у її протистоянні зі ЗМІ. Будь-який орган, будь-яке силове відомство апріорі програють судову тяганину.
Яке моральне право мають тероризувати журналістів?
Якщо опозиційні канали закрити, то їхня аудиторія автоматично перекочує на Інтернет, але аж ніяк не на пропагандистські ефіри, які відзначаються примітивністю. Цих елементарних речей не може зрозуміти тільки невіглас чи провокатор. Але вітчизняні посадовці пасуться на «кучерявих» зарплатах і заради них готові жертвувати інтересами України та репутацією її Президента.
До того ж, чимало представників наглядової структури – ставленики попередньої влади. Вони таки встигли протягнути рішення про позбавлення «Каналу 112» ліцензії на цифрове телебачення. Мета – посварити діючого Президента з журналістами очевидна навіть сліпому. Саме з допомогою такої технології були гучно дискредитовані, а потім усунуті від влади Леонід Кучма, Віктор Янукович та Петро Порошенко. Показна ретельність не повинна нікого вводити в оману.
Свою лепту в цю проблематику внесла ще й прес-секретар Президента Юлія Мендель. То вона «рятувала» свого шефа від журналіста Сергія Андрушка, то схопила журналіста Михайла Ткача. Журналіст Данило Яневський написав заяву в Солом’янське управління поліції, бо вважає, що у діях речниці Президента Юлії Мендель щодо нього є ознаки перешкоджання професійній діяльності. І нарешті повідомлення, гідне подиву: «Кореспондент американського Radio Free Europe/Radio Liberty Крістофер Міллер та журналістка видання «Лівий берег» Наталія Шимків стали черговими «жертвами» Юлії Мендель, яка застосувала до них фізичну силу».
Не думаю, що прес-секретар не розуміє наслідків того, що робить. Його завдання – налагоджувати доброзичливу комунікацію з журналістами, а не поводити себе з ними брутально, викликаючи у тих роздратування. Для охорони глави держави існують треновані парубки зі служби безпеки.
Що мала вчинити після цих ексцесів відповідальна людина? Вибачитися і пообіцяти, що таке більше не повториться. Натомість Юлія Мендель взялася нагнітати конфлікт і розповідати про начебто піар-кампанію проти неї. А може ліпше чемно виконувати свої обов’язки і не давати волю рукам?
Дії посадовців засудила Національна спілка журналістів України і особисто її голова Сергій Томіленко.