Ми тепер бачимося з ним дуже рідко. Та при кожній зустрічі, незважаючи на те, що йому вже за 90, я називаю його дядьком Андрієм. Ось і цього разу на території обласної лікарні він, тільки помітивши мене, вигукнув:
– Ось тебе мені якраз і треба.

Я пішов йому назустріч, а дядько прошкандибавши кілька кроків, привітався й запитав:
– А скажи-но мені, що ти думаєш про оту формулу Шайтан, тьху, от причепилося словечко, прости Господи. Ну, ти зрозумів про формулу якого Майєра йдеться….
А тоді, не чекаючи відповіді, продовжив:
– Мені чомусь здається, що доброго діла ніхто «формулою» називати не буде. Бо від неї ж за кілометр хімією тхне. Виходить хімічать щось хлопці. Ой, хімічать…
Дядько закурює, видихає хмарку диму і продовжує:
– Коли Сталін із Гітлером Європу ділили, то їхню оборудку як назвали? Пактом Молотова-Роббентропа. А коли в України ядерну зброю відбирали, то як ту справу назвали? Будапештським меморандумом. Мені оте словечко «меморандум» нагадує бренькання порожньої бляшанки, які ви, малі збитошники, до велосипедів на мотузках прив’язували, аби деренчало та куряву здіймало. Ото воно в Будапешті подеренчало, та й по всьому…
Дядько рушає до авто свого внука, а я дивлюся на його зсутулену постать і думаю, що він таки має рацію. Бо не можу зрозуміти, чому для досягнення миру потрібно відводити війська із добре підготовлених до оборони (для наступу окопи і бліндажі не потрібні) позицій та ще й на нашій землі? Чому не можна враз ото припинити стріляти з обох боків лінії фронту, якщо і там, і там щиро прагнуть миру?
Скільки вже війн після вселенської стрільби закінчувалися тишею. А тут маємо повірити на слово (бо ж та «формула» не має навіть сили міждержавного договору) північного сусіда, який вже сотні разів обіцяв припинити стріляти і жодного разу обіцянки не дотримав, бо, мовляв, не має впливу на «республіки» (а де ж тоді вони беруть, зброю, пальне й амуніцію?). Який на всіх міждержавних перехрестях горланить, що його військ на Донбасі немає і це внутрішній конфлікт, а насправді звинувачує Україну в усіх смертних гріхах. І чому не чути самого Штайнмайєра щодо його ж плану мирного врегулювання, натомість Путін і його компанія продовжують виставляти все нові й нові вимоги до України, прикриваючись отією формулою. Мовляв, ми тут ні до чого, то все Штайнмайєр придумав. Раніше донецькими шахтарями і трактористами прикривалися. А ще раніше «зеленими чоловічками» у Криму. Тепер ось до Європи добралися…
Напевно, всі, хто минулого понеділка вийшли на акцію «Ні капітуляції!», також не мають відповідей на ці запитання. Та, схоже, й нинішня київська влада теж не знає на них відповідей. Принаймні рекордна за тривалістю прес-конференція Володимира Зеленського ніякої переконливої ясності в цю справу не внесла. Як, утім, і в інші також. Бо, схоже, що шоумен у Зеленському поки що переважає президента.
Зате міністр закордонних справ Вадим Пристайко вдався до справжнього шантажу, заявивши: «Якщо вони серйозно до цього ставляться (проти капітуляції), то ми забираємо третину нашого бюджету з пенсій, зарплат, медичного страхування, переводимо це в мобілізацію, в нашу армію». Це так він змалював перспективу для тих 70 процентів українців, котрі, згідно із соціологічними опитуваннями, не підтримують формули Штайнмайєра, яку, мабуть, правильніше буде називати «формулою Штайнмайєра-Путіна» і виступають проти особливого статусу ОРДЛО, амністії колаборантам та федералізації. Ось тільки виникає при цьому цілком умотивоване запитання: «А як же при попередниках, котрі ніби розкрадали армію і заробляли на війні, вистачило одного процента військового збору на те, щоб збройні сили заледве не з нуля створити, російську агресію зупинити та ще й мінімальну пенсію і зарплату підвищити?»