Кінець вісімдесятих і початок дев’яностих — це час зародження та активної діяльності Народного руху України — фундатора становлення Незалежності нашої держави. Ця громадсько-політична організація по суті стала альтернативою Комуністичній партії — керманичу тодішнього режиму — системі, якій, здавалося, ніхто не міг протистояти.  
 Лави борців за свободу щодня поповнювалися новими людьми. Зупинити їх було вже не під силу навіть такій репресивній машині, як КДБ. І зрештою сталося те, що зріло в душах століттями і до чого прагнули всі покоління українців: хід історії вдалося змінити.
 Про те, яким був шлях до перемоги, як і з чого все починалося, зокрема на Хмельниччині, розповів у своїй книзі «Народний рух. Шляхи становлення та діяльності», виданій до 30-річчя НРУ, безпосередній учасник тих подій, наш земляк, відомий політичний діяч, голова Хмельницького міського та обласного руху (1989-1991 р. р.), член Центрального проводу цієї організації, депутат Верховної Ради України IV –VI скликань Левко Бірюк.

 Як зазначив сам Левко Васильович, це не просто спогади і публіцистика, це — майже повний архів документів, який дає можливість відтворити картину подій, що мають для нас доленосне значення.
 …У ті смутні часи проукраїнськи налаштовані хмельницькі активісти збирались у «Спадщині». Була така громадська організація, а її душею був викладач ХТІПО (тепер національний університет) Геннадій Сіренко. І коли статут Народного руху з’явився в газеті «Літературна Україна», вони одразу під час одного із засідань «Спадщини» вирішили створити оргкомітет підтримки Народного руху. Не всім присутнім це сподобалося — побоювались наслідків. Тож у подальшому дев’ятеро найсміливіших, яких сьогодні вже можна назвати першими рухівцями міста, почали збиралися на, якщо можна так сказати, на конспіративній явці — квартирі лікаря швидкої допомоги Сашка Кокряцького.
 Першим було завдання кожному принести по десять екземплярів статуту Руху, зроблених на друкарських машинках. Вони шукали друкарок, просили, окремим платили і ті ставили по кілька закладок…
 «Розповсюджували хто де міг, — пригадує пан Левко. — Я тоді працював на заводі «Темп», там і розповсюджував. А Толя Кметь навіть у цеху встановив синьо-жовтий прапор…»
 Наступним важливим кроком для них було побачити реакцію вулиці. Пройшли з рухівськими гаслами ходою до пам’ятника Тарасу Шевченку в міському сквері. Встановили там портрет Кобзаря, подарований спілкою художників... і чекали, як цей пікет сприйматимуть люди. Перехожі реагували по-різному: дехто підтримував, а дехто зауважував, мовляв, не мають чим зайнятися… Тоді «виручили» посланці з міському партії, які прибігли подискутувати, виконуючи доручення начальства. За таких обставин усі перехожі стали на бік рухівців і «різали» правду життя в очі компартійцям. Тож дискусію «червоні» програли. Міліція спокійно за всім спостерігала, не втручаючись у суперечки. Тим часом Хмельницька координаційна рада сприяння Народному рухові України отримала шанс знайти серед присутніх не лише прихильників, а й нових членів. Окремі з них стали делегатами Установчого з’їзду НРУ.
 З-поміж перших кроків були і написи крейдою «Народний рух» біля шкіл. Спробували зробити це ввечері, а наступного дня ці написи вже скрізь «копіювали» учні. Ось такими нестандартними методами утверджувався Рух в обласному центрі та у краї. В Україні хмельницькі рухівці були кращими, бо вони діяли.
 А коли у 1990 році у селі Пилява, де відбувалось святкування знаменитої Пилявської битви, спеціально підготовлені у цивільному люди почали влаштовувати провокації, Лев Васильович фактично завадив побоїщу, яке було заплановано обкомом компартії. До речі, на всі подібні заходи Левко брав сина Дмитрика, хоча ніхто не міг гарантувати їм безпеки.
 Хочеться виокремити ще й першотравневу демонстрацію того ж таки 1990 року, під час якої хмельницькі рухівці, порівнявшись із трибуною, де стояли високопосадовці, зупинилися і, повернувшись до партійних вождів спиною, доземно вклонилися людям. Цей жест, що містив у собі зневагу до комуністичного режиму, для колон демонстрантів, був неабияким доказом сміливості. Тож прихильників все більшало. Навіть окремі міліціонери потайки висловлювали їм свої симпатії. Проте влада не здавалася: їх арештовували, телефонували й погрожували розправою родині, жбурляли каміння у вікна… Та попри все хмельницькі рухівці робили свою справу… І не марно. Протестні акції сформували міцний актив, який діяв ще протягом багатьох років.
 А далі… Був І з’їзд Руху, були мітинги, відкриття сторінок страшної історії: голодомору, сталінських репресій, кадебістських катівень, переслідувань патріотів, чорнобильських дзвонів… Все це стало відомо широкому загалу також завдяки рухівцям. Потім був Всеукраїнський референдум, під час якого понад дев’яносто відсотків населення сказали «Так!» незалежній Україні. І Верховна Рада ухвалила Акт про незалежність. Народний рух України виконав свою унікальну історичну місію.
 Я навмисне зупинилася на перших кроках становлення хмельницького Руху з метою заінтригувати читача. Бо книга Левка Бірюка — ну, дуже вже цікава. І старшому поколінню, свідкові важливих подій, і молодим, аби знати своїх героїв. Вони справді були героями, бо тоді це було страшно і небезпечно. За один вислів «вільна Україна» можна було загриміти до Сибіру...  Але для них, лицарів, Україна — понад усе.
 Тож розгорніть цю книгу. Упевнена, прочитаєте з цікавістю. Бо вона написана не лише для істориків і дослідників визвольних змагань, вона написана для кожного із нас.
 Спасибі автору Левку Бірюку і хмельницькому міському голові Олександру Симчишину, завдяки патріотичній позиції якого таке потрібне видання побачило світ.