Приблизно ось так виглядає в очах наших громадян рішення про введення режиму надзвичайної ситуації. А він, той клятий вірус, нікого не слухає і не зупиняється. Ні на раз, ні на два, ні на сто… Він продовжує марширувати. І те, що в Україні кількість підтверджених хворих досягла першої сотні, не має нікого заспокоювати. Адже переважна більшість із цих хворих привезла вірус із собою з-за кордону.

Так що, виходить, у Нових Санжарах була не тестова акція майбутніх дій влади з убезпечення України від нашестя коронавірусу, а лише чергове шоу. Бо ті десятки, а може, й сотні тисяч українців, які приїхали в Україну, звичайно ж, мали із собою не тільки долари і євро. А прикладання на кордоні градусника до їхніх лобів, то така собі відбувайлівка. От якби той градусник на екрані показував нахабну морду віруса, то зовсім інша справа. А так температуру зміряли і гуляй, поки не захворієш сам або не заразиш тисячу-другу сусідів і тих, хто на свою біду випадково опинився не в той час і не в тому місці. Тому команда – «сидіти вдома!» – ще довго залишиться актуальною. Ось тільки «сидіти» може той, у кого є за що сидіти. А в кого немає, що йому робити? Сподіватися тільки на Бога?
Кивання ж на приклад італійців, іспанців чи німців так і залишаться киванням, бо, як кажуть, не той менталітет. Ні, не у простих, чи як ще називають, пересічних громадян, а у влади. От хоч би й про те, за що «сидіти». Спілкуючись із колишньою хмельничанкою, а нині жителькою іспанського міста Саламанка Вікторією Марковою поцікавився, так би мовити, фінансовим забезпеченням тих, хто вдома. І з’ясувалося, що працівникам промислових підприємств чи фірм, які через карантин зупинили свою діяльність, 70 відсотків від зарплати виплачує держава через тамтешній аналог нашої служби зайнятості як тимчасово безробітним. То чом би й не посидіти?
Та в цій катавасії коронавірусній гризе сумління одне запитання: а чому в державних документах, які прописують стратегію і тактику боротьби з новітньою напастю, окрім заборон навіть слова чи півслова немає про нашу науку, учених, фахівців, які мали б узяти за роги того віруса коронованого ще за часів Новосанжарської кризи чи й раніше та й показати йому, як казав колись один партійний секретар, кузькіну мать? Чому не вказуються в урядових постановах і не чутно ініціатив скоробагатьків і партійних босів про мільйонодоларові суми, виділені на розробку вітчизняної вакцини і тест-системи?
А ще пандемією вміло скористався наш північно-східний сусід, аби ще раз продемонструвати незмінність своїх намірів щодо України. Російський уряд вніс зміни до розпорядження, згідно з яким через поширення коронавірусу до країни тимчасово обмежили в’їзд іноземцям, за винятком тих громадян України та осіб без громадянства, які проживають на окупованій території Донбасу. Але спочатку «глави народних республік» позбавили жителів доступу на підконтрольну Україні територію, але так і не перестали стріляти. А потім Москва відкрила свій кордон не тільки для тих, хто вже отримав російські паспорти, а й для тих, хто має українське громадянство. Так фактично відбулося «приєднання» Донбасу до Росії, бо ж перетин її кордону обмежений навіть для громадян Білорусі, з якою у Росії до недавнього часу взагалі не було кордону. А тепер, по суті, кордону немає з окупованим Донбасом.
Ну й на завершення додам ложку іспанського меду до діжки вселенського коронавірусного дьогтю. Так ось: варто було людям забратися з вулиць міст і осісти по хатах, як на них одразу ж з’явилися… дикі звірі і птахи. У згаданій уже Саламанці тепер гордо прогулюються дикі кабани, а в Мадриді поважно походжають… павичі. Виявляється, є там такі місця, де вони живуть на волі так, як дикі качки у Хмельницькому на Південному Бузі…