Вже давно немає Радянського Союзу, а початок травня як був до крайності заполітизований, таким залишається і нині. От тільки раніше ідеологи першої у світі соціалістичної держави всупереч фактам і спогадам учасників та очевидців Другої світової щоразу намагалися переконати, що Велика Перемога стала можливою тільки завдяки «керівній і спрямовуючій» ролі компартії та ще й у світовому масштабі. А в незалежній Україні цю вікопомну подію кожна політична сила використовує для примноження бодай кількох пунктів у свій рейтинг. І тим, і іншим до живих учасників та жертв тієї бійні, хоч їх і залишилося сьогодні одиниці, насправді було і є глибоко байдуже.

Бо де там розгледіти тих дуже літніх людей зі зламаними війною долями за помпезними святкуваннями та бучними гуляннями. Такими бучними, що часто зовсім губилася справжня сутність самих святкувань. А ні, щоб і за законами людськості, і за християнськими канонами влаштувати вселенські проводи-поминки загиблих! Про живих же турбуватися щодня, а не тільки у День Перемоги.
Не виняток і цьогорічний травень. Хоч, здавалось би, в умовах коронавірусного карантину це свято нарешті стане таким, яким і мало б бути – домашнім поминальним днем у кожній родині. «Тебе немає. Але є мій спомин. Я не згадаю, ні, я спом’яну. І спом’яну, і пом’яну. І ще раз війни прокляну!», – написала колись Ліна Костенко про своє бачення цього дня. Та, схоже, сучасні українські політики не всі читали цю поезію Ліни Василівни. Бо якби читали, то не влаштували б 9 травня представники партії «Опозиційна платформа – За життя» масові заходи, безкарно порушуючи ще й карантинні вимоги, запроваджені Кабміном для всіх без винятку громадян України. Чи, може, вони знають щось таке, чого прості смертні знати не повинні?
А що це в нас тепер цілком можливе, підтвердив головний санітарний лікар Віктор Ляшко, котрий заявив напередодні відкриття парків в ефірі телеканалу «Україна-24»: «Коли ми закривали у свій час парки, робили обприскування доріг, це знову ж таки було питання не стільки впливу на епідемічний процес, скільки на психологічний процес. Закриття парків, немає такого відчуття, що все безпечно, люди більше психологічно готувалися до того, що треба дотримуватися карантину. Відчуття тривоги».
Якщо відкинути чиновницький евфемізм, то виходить, що влада хотіла, особливо нічого не пояснюючи, просто залякати своїх громадян, аби змусити їх серйозно ставитися до карантину. А якщо це так, то й показове затримання десятком поліцейських чоловіка, який переплив Дніпро, також є не чим іншим, як залякуванням. Та й багато інших дій влади також підпадають під категорію залякування. І чомусь нікого не бентежить, що «слуги» залякують «господаря», якому мали б самовіддано служити. Чи господар зовсім не народ, як написано на знаменах правлячої партії?
Засумніватися у цьому твердженні змушує й сама влада, яка взялася руйнувати систему стосунків між державою і її громадянами, що склалася протягом останніх десятиліть. А полягає вона в тому, що влада, не маючи можливості забезпечити гідний рівень життя для всіх громадян, не заважала їм подбати про себе за кордоном. І зовсім несподівано для можновладців заробітчани перетворилися ще й у найпотужнішого в державі інвестора, бо за даними Світового банку їхні перерахунки в Україну сягнули майже 16 мільярдів доларів на рік, що становить немало-небагато, а понад 10 відсотків українського ВВП! І ось тепер влада замислила, чи то зовсім обрізати цю золоту жилу, чи надумала її осідлати, бо пояснення Кабміну та МЗС причини заборони на закордонні заробітки полягають у тому, що наші заробітчани нібито можуть там захворіти, і не буде кому про них подбати, видаються не переконливими, адже європейські країни зробили лікування від коронавірусу безкоштовним для мігрантів.
Ще сумнівнішими здаються запевнення, що уряд видаватиме дозволи на чартери, аби уникнути ситуації, коли звільнених заробіт- чан доведеться евакуйовувати коштом держави, бо у березні вони при поверненні додому самі платили за авіаквитки та ще й утридорога.