Перш ніж сказати про найбільш резонансні події в Україні, зауважу: краще б їх не було.
Справжній шок у суспільстві викликало повідомлення про 46 немовлят, виявлених у холі столичного готелю «Венеція». Їх нібито мали переправити за кордон батькам-замовникам. Ясна річ, не безкоштовно. Цю оборудку здійснювала клініка «Біотех». Як повідомив її директор Альберт Точиловський, дітей збиралися розвезти у 27 країн. Але втрутився карантин на коронавірус, і немовлята застряли в Києві.

Про цей драматичний випадок розповіли журналісти. А от офіційної реакції влади не було, хоч омбудсмен Людмила Денисова звернулася із заявами у Нацполіцію, МОЗ і Міністерство соціальної політики. У своєму коментарі вона констатувала, що Україна стає країною-донором для іноземців і не може контролювати подальшу долю народжених для них дітей.
Цей драматичний випадок викликав чимало запитань. Передусім, як немовлята опинилися у холі готелю? Адже держава має захищати інтереси дітей! Наскільки законна і відповідає нормам моралі практика їх фактичного продажу іноземцям? Само собою, що кандидатки у сурогатні матері проходили попередній конкурс. І, отже, виходить, що Україна торгує генофондом у час, коли сама переживає небувалу демографічну катастрофу.
До чого ми дожилися? Раніше продавали за кордон наукоємну продукцію і високі технології, а тепер – немовлят?
А що ж імпортуємо взамін? Про це було би смішно сказати, якби не було сумно. В Україну надійшли десятки тисяч тонн старої картоплі з Нідерландів та Бельгії, яку там збиралися утилізувати, або згодувати худобі.
Раніше таку ж, якщо не ліпшу, на ринку продавали наші селяни і дачники. Але у зв’язку із карантином їм заборонили це робити. Тут би відродити заготівельні кооперативи, які діяли колись. Тільки для цього потрібні кмітливі організатори, а не язикаті балакуни.
Попит взялися задовільнити власники торговельних мереж. Замість того, аби зобов’язати їх заготовляти овочі у вітчизняних виробників, посадовці дали ділкам карт-бланш на закупівлю їх за кордоном. Бо були зайняті більш для них «нагальною» проблемою: як швидше збути українську землю.
Чи стане Україна заможнішою, продаючи немовлят і неньку-годувальницю, а закуповуючи продукти?
Посадовці взагалі хотіли би робити бізнес-оборудки без галасу, якби їм не перешкоджали «трикляті» ЗМІ. Свідченням тому конфлікт голови Одеської облдержадміністрації Максима Куцого з телерепортером Юлією Червоненко. Журналістка у коректній формі поставила актуальне запитання: куди поділися закуплені за кордоном автомобілі швидкої допомоги?
На її здивування реакція посадовця виявилася бурхливою і неадекватною.
Він звинуватив журналістку в тому, що вона задає, начебто, провокаційні запитання, забуваючи, що саме на них чекає відповідей суспільство.
Дійшло до крайнощів. Спроби боягуза-чиновника безцеремонно витурити знімальну групу з кабінету не увінчалися успіхом. Журналісти виявилися не з лякливих.
Тоді очільник області не знайшов нічого розумнішого, як викликати на підмогу проти тендітної дівчини та її колеги-оператора вояків Національної гвардії, а свій кабінет оголосив «режимним об’єктом».
Офіційної реакції на цей інцидент немає. І це показово. Бо він лише один із ланцюга численних і послідовних спроб наступу на свободу слова. Посадовці завжди тримають ніс за вітром. Тож, якщо чиновник розперезався, то розраховує на безкарність. А головний тренд такий: не вщухають намагання представників влади перетворити журналістів на придворних «солодкоголосих борзописців» і «малярів парадних портретів».
Працівники ЗМІ і раді би розповідати про переможні реляції та здобутки. Кому не хочеться позитивних новин? Але для цього такі мають бути в реальності, а не в пропагандистських «флешмобах» та «піар-акціях», а іноді й у безпардонних вигадках і обіцянках посадовців. Якщо вони хочуть, щоб їх не критикували, то хай піклуються про людей і оперативно реагують на ситуації, а не чекають, коли їх до цього змусять журналісти.