Після восьми місяців цілеспрямованих «атак» на керівника Нацбанку України Якова Смолія, він не витримав тиску «коломойців» і таки подав у відставку. Звільнення Смолія вигідне і колишнім власникам «ПриватБанку», і Росії, яка зацікавлена в дестабілізації ситуації в Україні. Крім того, дехто з можновладців, тягнучи за ниточки в різних сферах, ну дуже хотіли б мати керований Нацбанк.

Досі, як і записано в Конституції, НБУ залишався незалежним державним регулятором, в роботу якого не можуть втручатися політичні інституції. Чого ж чекати після прощання Якова Смолія з Нацбанком через, як він вказав, «систематичний політичний тиск»? Багато інвесторів, як приватних, так і інституційних, вже зробили заяви, що в ситуації, коли майбутня політика центрального банку держави, його незалежність залишатимуться невизначеними, вони відкладуть свої рішення щодо інвестицій. Проте відставка — це тривожний сигнал не лише для інвесторів, закордонних партнерів України, це «дзвіночок» для нас, українців, про те, що час, коли ми могли говорити хоча б про відносну стабільність гривні, завершується.
Гроші закінчуються, бюджетна діра росте, і нам вже почали нав’язувати думку про необхідність запустити друкарський верстат. У цьому зацікавлені олігархи та їхні лобісти в оточенні президента Зеленського. Це ж який сприятливий момент з’явиться знову пограбувати народ і скупити все за безцінь. Хіба ж невідомо, що скільки не видавай папір замість зарплат і пенсій — грошима він не стане. Тож запущений верстат — це інфляція, підвищення цін, дефіцит товарів.
Є й такі «мудрі» радники від «Слуг народу», які з дня на день втокмачують із екранів телевізорів, що дефолт — це нормально.
На кого ж паде вибір В. Зеленського в призначенні на цю посаду? І відразу починаєш перебирати в думках «кварталівців». Чи всі вже зайняли високі державні пости, чи, може, про когось забули? Отут би й прислужилися одне одному, по дружбі. Не надто й здивуємося, якщо згадають Миколу Азарова чи Сергія Арбузова. Бо, судячи з останніх подій, ностальгія за тим періодом просто домучує окремих нардепів. Та так, що про економіку думати не можуть, ні про порятунок села, ні про робочі місця та зарплати для людей.
П’ятдесят один депутат із Опозиційного блоку (нині — «Опозиційна платформа — За життя») вимагає від Конституційного Суду визнати Закон про державну мову України неконституційним. Начебто він порушує права нацменшин на вживання рідної мови, чим дискримінує російськомовних громадян України.
Коли 25 квітня 2019 року 278 голосами Верховна Рада ухвалила закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», Росія критикувала ухвалення цього документа й навіть ініціювала засідання Ради безпеки ООН. 20 травня Рада безпеки відмовилася розглядати цей закон, проте Путін і його прихильники й досі мріють, щоб закон скасували, щоб «нікакого українского язика ваабще не било, патаму што ми адін народ». Закон про захист державної мови є в більшості країн. І в тій же Росії також. Є й у Польщі, Франції, які поважають і себе, й інших. Проте доморощені путінські прихвосні дивляться в той бік, де їм пропонують винагороду за таку службу.
Насправді ж, Закон — не про нацменшини, хоч такий давно час прийняти. От сюди нехай спрямували б свій депутатський запал, а не воювали з українською. І якщо ми, українці, не захистимо рідної мови, жоден інший народ її не захистить. І нас також.