Своєю, дуже непростою історією життя поділилася колись із моїм племінником Теофілія Михайлівна Томусяк (нині вже покійна) — жителька села Шаровечка Хмельницького району.

Вона народилася в далекому 1922 році, тож бачила всі етапи перебудови й становлення нашої держави, пережила два голодомори, Вітчизняну війну, розвал Радянського Союзу та шляхи становлення незалежної України. Мала, як то кажуть, з чим порівняти. Всі жахіття назавжди врізалися в пам’ять, однак, попри страшний режим, — усі намагалися вижити, тяжко працювали, щоб прогодувати свої сім’ї. Ніяких розкошів тоді люди не мали — не хизувалися дорогими маєтками, автомобілями, одягом, коштовностями. Чому ж у сучасній Україні так важко жити звичайним пересічним громадянам — наче є і дах над головою, і одяг, і харч — та більшість ледь зводить кінці з кінцями?
«Нас було у сім’ї п’ять душ, — пригадує пані Теофілія, — батько, мати та троє дітей. Я ще мала сестру Камілію і брата Миколу. Батьки були звичайними селянами. Батька агітували йти працювати в колгосп, та він не одразу записався. Але потім, коли забрали в нас землю, то погодився». А тоді йому доручили розбирати в «розкуркулених» людей хати та стодоли. Жінка пригадувала, як її тато перший раз виліз на дах однієї хати та мовчки дивився вниз. «В той момент чоловік, який там мешкав, каже до нього: «Що ж ти доклав до цієї стодоли, що ти її розбираєш?». З соромом тоді батько подався звідти і більше не ходив. Казав, що ліпше помре з голоду, а не піде робити підлість людям». Згодом він пішов на роботу в місто, на будівництво казарм.
«Влітку 1933-го було найжахливіше. У червні помирає батько, через місяць — мама. Ми залишилися самі, троє сиріт. Дядько продали нашого коня і корову. То було за що поховати батьків, — розповідала Теофілія. — Дід Шкорупа допомагав нам харчами, а тітка дала двері з хати, щоб зробити труну мамі.
Щоб описати наше життя після смерті батьків — не вистачить ні слів, ні паперу. Тяжко все це згадувати, але треба. Не для себе, для нащадків».
Згадувала жінка, як вони з сестрою ходили до школи, яка розташовувалася у розкуркулених хатах. Навчання велося польською мовою. «Я закінчила сім класів практично впроголодь. Нам постійно хотілося їсти. Потім пішли працювати — збирали рум’янок, шавлію, наперстянку і ще якісь корінці копали. Тоді все це сушили. Директор добрячим був, давав їсти. Ми підробляли з сестрою ще в нього по господарству.
Раділи кожному шматочкові хліба, бо вдома не було нічого. Підгодовували брата,чим могли. Так і виживали.
Наїлися наші бідні люди лободи, гнилої картоплі, жолудів, каштанів. Ой, які ж вони гіркі — ті каштани»...
Цінувати те, що маєш, ці люди вміли. Шкода, що нинішнє покоління навіть уявлення не має, якою ціною вони тоді вижили.