Курси валют

Балакати — не мішки вергати. Ця народна приказка згадалася в день проголошення державного суверенітету України — одного з моїх улюблених свят.

Суверенітет у перекладі на українську мову означає сплав самостійності і волі. Саме за це боролися кілька поколінь наших співвітчизників. Вони мріяли про день, коли українці стануть господарями своєї долі на своїй землі. Не гнутимуть спини, збагачуючи когось, а працюватимуть на себе, свою сім’ю і рідну державу.
Збігло 30 років, і час підбити підсумки. Свято дало можливість співставити задеклароване та здійснене. І тут більше запитань, ніж відповідей.
Ось, наприклад, у шостому розділі документа йдеться про те, що наша держава «самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах». Чому ж українські посадовці беруть на себе зобов’язання виконувати рекомендації МВФ? Якщо це фінансова установа, то вона має позичати гроші, а не ставити умови. А коли ні, то для чого нам з нею співпрацювати? Чому нещодавно Європейський Союз вважав заяву про звільнення за власним бажанням голови Нацбанку України Якова Смолія «тривожним сигналом»? Для нього чи для українців? Яке їм діло до нашої внутрішньої кадрової політики?
У Декларації про державний суверенітет сказано: «Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України». Чому ж тоді у нього ніхто не запитав на референдумі про торгівлю землею? Чому нашими природними багатствами здебільшого розпоряджаються іноземні зайди? Що від цього перепадає українцям?
Або ще: «Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором, який призначається Верховною Радою, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний». Для чого ж тоді Ірина Венедіктова збирає послів іноземних держав? Інформує їх, а ті обіцяють підтримку. У чому? Щось не видно, щоб ця зустріч дала поштовх розслідуванню резонансних справ. Навпаки.
Хотів би я побачити, що було би у Німеччині або Франції, якби їхні генеральні прокурори звітували перед зарубіжними дипломатами.
Святкування прийняття декларації відбулося на тлі оприлюднення «плівок Андрія Деркача». Їх зміст безпосередньо стосується суверенітету України. Здавалося, після цього мала би бути створена спеціальна комісія, яка би дослідила автентичність фігурантів. А потім суд. Але скандал, вочевидь, намагаються замовчати.
Тридцять років тому Україна входила до найрозвинутіших держав світу, а тепер її намагаються перетворити в аграрно-сировинний придаток і транзитний коридор, точніше кажучи, — неоколонію.
Населення України стрімко скорочується, промисловість занепала, а в сільському господарстві маємо корів у 2,5 раза менше, ніж у повоєнному 1946-му році,— лише 1,8 мільйона голів. Хоча у 1990 їх було 8,5 мільйона голів. Вироджуються і зникають з карти цілі села. В державі лютують безробіття, злидні, алкоголізм і наркоманія.
Ми не були нікому винні жодної копійки, а зараз на перше червня цього року державний борг складає астрономічну цифру — 2 трильйони 209 мільярдів гривень. З них зарубіжний — трильйон 304 мільярди гривень. Кожен новий уряд, мало не на колінах, випрошує милостиню. Куди і на що пішли запозичення? Фактично ми і кілька наступних поколінь українців потрапили у боргове рабство. Хіба так має будуватися державний суверенітет?
Суспільство обурюється так званими наглядовими радами, які складаються здебільшого з іноземців. Ось кому добре живеться в Україні! Вони, наче кровопивці на тілі державних підприємств. Дійшло до крайнощів: концерн «Укроборонпром», пов’язаний з військовими таємницями, очолює громадянин Литви Айварас Абромявичюс. Де ще таке можливе?!
Навіть не порахувати, скільки за останні роки зарубіжних невдах, невігласів і негідників, які дуже схожі на агентів впливу, працювали у міністерствах та відомствах і очолювали їх. Чого тільки варті одіозні американки Наталя Яресько та Уляна Супрун. Дожилися: главою Нацради реформ став екс-Президент Грузії Михайло Саакашвілі! Він одразу всупереч Конституції запропонував увести іноземців до складу Верховного суду. А сам переховується в Україні від вироку реформованого ним же грузинського правосуддя.
На святкування з’явився  Леонід Кравчук. Він, як завжди, говорив з пафосом. Та я пригадую, як на першому з’їзді Народного Руху (він сидів неподалік), після виступу на сцені йому до лацкана хтось почепив значок у вигляді жовто-блакитного прапорця. То він спеціально піджак зняв. Ось такий патріот.
Пізніше Президент Кравчук пустив українців в прямому сенсі слова з торбами по світу. Із вдячності вони назвали візок, на якому перевозили товари, «кравчучкою». А тепер він розповідає про свою роль в розбудові суверенної України. Хоч його завдання, як глави виконавчої вертикалі влади, полягало саме у реалізації стратегії держави на практиці.
Завдяки таким лицемірам та їх послідовникам ми втрачаємо суверенітет, а не наповнюємо реальним змістом. Аби забити памороки українцям, із важливого свята зробили банальне шоу, коли в словоблудді змагалися різні політикани, лузери та майстри розважального жанру.
Якось одного мудреця запитали, як відрізнити правду від брехні? На що той відповів: «Дуже просто. Брехня — це те, що нам намагаються вкласти у вуха. А правда — те, що ми бачимо власними очима».