На вихідні навідався до батьківської хати, що у Женишківцях Віньковецького району. Гнітюче враження охопило, як лише з’їхали з траси. Так, ніби побував у безлюдній пустелі. Подібне відчуття переживав, пам’ятаю, коли побував в Івано-Франківській області, де серед лісів розкинулося невеличке село, а в ньому — жодної живої душі. Усіх — від малого до старого — ще у сорокових роках вивезли до Сибіру за зв’язок із повстанцями. Осиротілі хати, порожні хліви, зарослі травою дороги, стежини. Таких диких картин, епізодів і у фільмах жахів не побачиш.

У своєму селі біля багатьох дворів уздрів купи свіжонарізаних дров. Із усього видно, що газифікація, яку так активно проводили 10-12 років тому, вилазить тутешньому люду боком. Пам’ятаю добре: тоді усім селом, толокою скидалися на газові труби, монтаж, техніку. Односельці вкладали в цю справу останні копійки з надією хоч трішки по-людськи пожити, маючи комфортне тепло та гарячу воду. А того, даруйте, «комунізму» вистачило на кілька років. Неймовірно рвонули у піднебесся ціни на газ, така ж ось-ось перспектива і з електроенергією. Може б, воно нічого, стерпілося. Бо проблема ПЕКу і продуктів — це проблема глобальна, всесвітнього масштабу. Однак, може б, і не обурювався ніхто з цього приводу, якби ми жили, приміром, у Заполяр’ї, де не сіється, не жнеться, де немає діючих газових родовищ тощо. Проте відомо, що на потреби комунальних підприємств України, тобто дитячих садочків, шкіл, лікарень тощо в рік потрібно усього 1 мільярд метрів кубічних газу, а для населення — 7 мільярдів. В Україні ж видобувається майже 20 мільярдів кубів власного газу. Тож запитується, хто всівся на газові крани держави і крутить ними, як циган сонцем?
Така ж ситуація і з електроенергією, якої в Україні виробляється вдосталь і яка навіть експортується за кордон, і собівартість якої досить невисока. Однак українці на власній шкірі відчувають, як і тут тарифний зашморг щодень, то дужче стискає їхнє горло, і робить цей вид паливно-енергетичного комплексу недоступним.
Уже й сам не знаєш, який вибрати вид опалення: газ постійно і невиправдано дорожчає, електрика — не по кишені, а вугілля і дрова за вартістю недалеко втекли від них. А все тому, що олігархи, чужинці, антиукраїнський виводок яничарів — породження усіх президентів: Кравчука, Кучми, Ющенка, бандита Януковича, з якими цяцькається, на жаль, нинішній Президент. Бо він, назвемо речі своїми іменами, теж олігарх. А ворон ворона, як відомо — в око не клюне. Отож подібні йому особи почуваються в Україні, мов щуки у водоймі, яка кишить беззахисним мальком.
Та що там говорити, «Подільські вісті» за 19 лютого опублікували «рейтинговий» список кровососів України. Прибутковими у 2014 році були, як розповів журнал «Forbes» (лютий 2015 р.), зять Кучми — Віктор Пінчук, куратор силового блоку в адміністрації Президента Юрій Косюк та сам головний слуга і благодійник українського народу — Петро Порошенко. Їхні доларні закордонні і українські засіки, відповідно, зросли у час, коли Україна стікає кров’ю на сході, коли вона у переддефолтному, так і хочеться сказати — передінфарктному стані, коли 90 відсотків українців з останніх сил підтримують свою армію, Пінчука — на 817 мільйонів доларів, Юрія Косюка — 117 мільйонів доларів, Петра Порошенка — 383 мільйони доларів. Решта олігархів, із об’єктивних і суб’єктивних причин, «полиняли», тобто не добрали свої заповітні мішки зелених. Ось тобі обіцяні новою владою «відокремлення бізнесу від влади», «комуністичне» світле, правда, на фоні обіцяного «реформування» та оновлення економічного потенціалу держави тощо. Словом, байка на байці їде, та ще й байкою поганяє.
Отож лишень за останній тиждень дожилися до того, що консерва «Шпроти», чи кілограм гречки стає для більшості українців недоступною розкішшю. Грабіжницька валютна політика, антинародні і далекі від життя закони плюс хижа та безсмертна корупція несамовито провокують порожчання усього в Україні. Виробляти свої та експортувати чужі товари стає збитковою справою. А купувати їх, при такій ціновій політиці, скоро буде нікому. Приміром, імпортні ліки, що реалізовуються у нас, є дорожчими, ніж в аптеках Білорусі, Молдови, Польщі. А вартість деяких із них вища в Україні, ніж у вищезгаданих сусідів у 2,5 раза.
Словом, писати про ціновий буревій — все одно, що розповідати страшну казку: чим далі — тим жахливіше.
Переглядаючи пошту за вихідні, обпікся серцем об гарячі, немов жарини, рядки листа нашого передплатника із Нової Ушиці Василя Панасовича Гаврилюка: «Подивився сьогодні вранці на каналі «Україна» передачу про наших захисників. Правду пишу, що одразу вимкнув телевізор, бо страшно і боляче бачити наші порядки. Дуже добре пам’ятаю, як у 1954 році мене призвали в армію. Не пройшло і дев’яти років після війни. Ми приїхали у військову частину в листопаді, у Підмосков’я. Було багато снігу, тріщав мороз. Завезли в казарму, де були підготовлені і застелені постелі. В приміщенні було тепло і затишно. А зараз привезли з АТО в Умань бідних вояків у розорену казарму. Ні постелі, ні вмивальника, батареї вирвані, кругом брудно, холодно. Як у тій пісні: «Нічим в хаті запалити, нічого дітям зварити...».
Запитується, де керівництво? Вони собі на погони начіпляли великих зірок, а діти прийшли з пекла і потрапили в інше пекло.
Добре, що на себе повдягали генеральські шапки та добротні куртки і думають, аби більше урвати. Ось показав солдат сухий пайок. Боже, єдиний, чого такий немилосердний до нас? Відкрив консерву і спитав, чи хто б їв її, бо він не може. Тому пайкові, мабуть, сто років. А годують кількою, бо ще не вирішили, кому тендер виграти. Які тендери, якщо йде така запекла війна.
Пани-керівники, схаменіться, візьміться за розум. Куди ви нас ведете, де наша економіка? Утворили уряд — футбольну команду, бо найняли чи купили міністрів і заступників з інших країн. Ви мені скажіть, їм потрібний цей український дядько? Ні! Так і скажіть: ми вас забули і просто не хочемо займатися економікою України. Їздимо по закордонах із протягнутою рукою. Беремо все в борг, а весь тягар кризи перекладаємо на того ж дядька, його внуків і правнуків. Даруйте, але це справжній Радянський Союз до смерті Сталіна.
Ціни зросли до захмарних висот, і кінця краю не видно. А ліки, це щось страшне. Як вижити?
При Кучмі газ змішували: свій + чужий = ціна Божа. А зараз? Де свій газ? Він скоро стане розкішшю і для олігархів, а лісів у нас не так вже й багато. Коротше, Боже, Україну збережи і захисти, і дай совісті її керманичам».
Погодьтеся, усе це справді дрімуче, дике середньовіччя. Україна помаленьку-потихеньку, з чиєїсь волі, перетворюється на пустелю, або безлюдну територію у центрі Європи. І все через те, що не вміємо жити своїм розумом і дуже вже терплячі. Але, як стверджує історія, це буває з нами до пори до часу.