Здається, кожну особливу політичну та резонансну подію нині розглядають під прицілом виборів. Так, потяг до зупинки «25 жовтня» з кожним днем лише прискорюватиме хід.

А ось у Тернополі та Луцьку зупинку поїздів, було, заборонили. За офіційною версією – через «червону зону», спричинену коронавірусом. Проте політичні експерти висловлюють думку, що з наближенням місцевих виборів у влади зростає спокуса в ручному режимі впливати на різні регіони, зокрема, і через вибіркове посилення або послаблення карантину. Аргументують тим, що, до прикладу, в Києві, Одесі, інших великих містах реально висока захворюваність на COVID-19, однак вони чомусь не потрапляють до «червоних зон». Епідеміологічні показники в Тернополі – нижчі за середньоукраїнські, проте саме тут, кажуть експерти, не має широкої підтримки партія «Слуга народу». З початку пандемії місто витратило на боротьбу з коронавірусом 100 мільйонів гривень, а допомоги від держави не отримало, наголосив мер.
І справді, основний тягар боротьби з пандемією взяли на себе місцеві бюджети. Натомість кошти з бюджетного фонду для протидії коронавірусу витрачаються на зовсім інші речі. Важко змиритися з тим, що карантинні обмеження, як і раніше, так і тепер, працюють не для всіх. Тема, як елітні «велюрівці» порушують ними ж прописані норми протидії пандемії, вже стала притчею. Та й сам президент на днях, як ні в чому не бувало, для чергового відео, обіймався в супермаркеті з незнайомими людьми.
Очільник МОЗ Максим Степанов запевняє, що жодного політичного підтексту в розподілі регіонів на зони немає. «Єдиний пріоритет – здоров’я і безпека українців», – каже він. Насправді ж у влади і дотепер відсутня чітка стратегія боротьби з коронавірусом, Україна має великі проблеми з тестуванням, українській статистиці Європа не довіряє. В українців, особливо «прикутих» (безвиїзних) заробітчан, безробітних реально закінчуються гроші. Більшість своїх рідних підприємців та звичайних громадян влада залишила напризволяще з проблемами, спричиненими карантином. Обіцяні прем’єром Д. Шмигалем нові 500 тисяч робочих місць, які мали б пом’якшити сплеск безробіття, відійшли до зони рожевих мрій.
Та й загалом багато що з обіцяного не збудеться. Пригадуєте таке багатообіцяюче «Зробимо їх разом!»? Тепер воно набрало іншого колориту – «Україна – це ти!» І якщо нейтральний, до речі, украдений в Ю. Тимошенко (2005 рік) заклик ще якось може бути ідейно спрямованим, то білборди по Києву за кандидата у міські голови від «Слуг народу» Ірини Верещук – вершина квартального гумору: «Мости втомились, Верещук підбадьорить!». З таким ємним гаслом з’являється неабиякий простір для фантазій.
Та з них хоч можна посміятись, а ось фантазій колишнього президента Леоніда Кравчука, який говорить про можливість вільної економічної зони на Донбасі, про необхідність домовлятися з «народними республіками», треба швидше боятися. Кравчук піддається заманюванням Кремля. Як свідчить недалека історія, такі ж пастки були розставлені і для його молдовського колеги Мірча Снєгура, який вів переговори з керівниками окупованого Росією Придністров’я, і для грузинського колеги Едуарда Шеварднадзе, який пробував домовитися з керівниками окупованих тією ж Росією автономій Грузії. Однак територіальну цілісність цих держав за три десятиліття так і не відновлено.
Інший президент часів Кравчука – хорват Франко Туджман не вів переговорів з маріонетками сусідньої Сербії, а звільняв свою територію. Через 25 років після війни на Балканах Хорватія не просто країна з відновленою територією, а й член Євросоюзу і НАТО. Молдова, Грузія, Україна можуть про це лише мріяти. Тож думайте, Леоніде Макаровичу. І не лише ви.