Погодьтеся, що такого розвитку подій від сусідів-білорусів не чекав ніхто. Бо в Україні симпатиків бацьки, мабуть, не менше, ніж у самій Білорусі. І це при тому, що він протягом 26 років свого авторитарного правління не лише дбав про державну економіку, маневруючи між Росією і Заходом, але й ретельно зачищав у найжорстокіший спосіб будь-які паростки опозиції, навіть проросійської, вважаючи, що без очільників вона не загрожуватиме його владі.

Та не так сталося, як гадалося, і в арсенал революційних методів сябри вписали й свою сторінку, зорганізувавшись без лідерів. І дуже важко повірити керівникам сусідньої держави, які, не визнаючи своєї провини у доведенні людей до відчаю, вперто твердять про «втручання з-за кордону», про «проплачені мітинги», про «обкурених» і «наколотих», споглядаючи примусовий мітинг Лукашенка чисельністю 10-12 тисяч, де він виступив з рефреном «Білорусь – це я» (очевидно, прирівнявши себе до французького короля Людовика ХІV, який ще 1655 року проголосив: «Держава – це я»), та 200-тисячний Марш Свободи під національними біло-червоно-білими прапорами у Мінську чи загальнонаціональний страйк. Бо тоді потрібно визнати, що на заводах і фабриках працюють чи то «наколоті», чи то «обкурені». Брехня, бо «обкурені» й «наколоті» не прибирають на вулицях сміття, не роззуваються, стаючи на лавочки, і не роздають воду. А щодо «проплати» і «втручання з-за кордону», то репресивна машина Лукашенка саме на це й загострена, тому дуже швидко ті «касири» і «втручальники» опинилися б за ґратами.
Для України ж ситуація в Білорусі при будь-якому розвиткові подій створює додаткову небезпеку. Бо яким би не був бацька для співвітчизників, але за час російсько-
української війни він проявив себе як «гібридний союзник». Не варто забувати, що, попри тісні стосунки з Путіним, у найважчі для України перші два роки війни 2014-15 пально-мастильні матеріали для ЗСУ закуповувалися саме в Білорусі. Та й досі триває між нашими державами активна військово-технічна співпраця з виробництва протитанкової зброї. І товарообіг минулого року склав понад п’ять мільярдів доларів. А ще він не допустив розміщення баз російських ВПС на наших північних кордонах. Тепер же Лукашенко з Путіним показово ведуть телефонні переговори, в тому числі і про допомогу Москви у придушенні протестів та реанімацію ідеї створення союзної держави.
А те, що події в Білорусі можуть суттєво вплинути на Україну, засвідчив і Володимир Зеленський, провівши закриту нараду з керівниками розвідувальних органів, очільниками силових структур, а також головами кількох обласних державних адміністрацій, на якій проаналізовані ризики безпосередньо для України, що виникають у зв’язку з тим чи іншим розвитком ситуації.
Подивував минулого тижня і новий очільник Тристоронньої контактної групи Леонід Кравчук, який заявив: “Я уважно слухаю всіх росіян... Я відчуваю, що вони теж хочуть, щоб на Донбасі був мир. Я відчуваю це. Не гарантую, що вже все зрозумів до деталей, заглянув, вибачте, в душу кожного з них. Але, думаю, Росії також набридла війна”. На жаль, Леонід Макарович не відкрив нічого нового, бо у світовій історії не було жодної держави, яка, починаючи війну, не сподівалася б на мир, досягнувши своїх цілей. І тому, мабуть, від тієї «набридлості» під час режиму тиші активно завозиться з Росії в ОРДЛО (а не вивозиться!) бойова техніка і боєприпаси та будуються нові бетонні укріплення. Очевидно, знає про це і Леонід Макарович, бо за його ж словами, коли переговори щодо Донбасу в форматі ТКГ зайдуть у глухий кут, то «українська сторона може ініціювати підписання нового Будапештського меморандуму». Ініціювати то можна. І навіть підписати можна. Тільки як змусити ядерну державу виконувати підписане? Особливо, якщо вона цього не хоче…