Та вижити на неї — завдання надскладне, бо лише за комунальні послуги доводиться віддати чималу суму, а на додачу ще й ліки... Тож залишається скупа жменька мідяків, якими хіба що дзвеніти можна, міцно затиснувши в кулаці...

І нарікати, напевно, вже й сил не залишилося, бо нинішнє життя виснажує з кожним роком все більше. Здоров’я немає, лікуватися можливостей нема — доживати залишається, лишень просто доживати. А тим часом за плечима робота в комунальному господарстві, яке славилося колись на всю область. Тут і заливали цементні круги на криниці, виготовляли блоки на будівництво, працювала на території підприємства пилорама, столярний цех, а також швейний. Були великі склади з деревиною, яку висушували, різали та поставляли в різні куточки України. Працював великий колектив, скрізь було людно й гамірно, та зараз, на жаль, усе давно в занепаді. Будівлі розвалені, крани розібрані на металобрухт, колишня контора стоїть без вікон зі зруйнованою стелею, а на залишках стін ростуть дерева. Це все, що залишилося нам у спадок, — яскраве свідчення минулих часів, коли люди мали роботу, зарплату, отримували повний соцпакет на виробництві й мали можливість прогодувати свої сім’ї. І ніхто й подумати не міг про те, що невдовзі після масового закриття заводів і фабрик спершу наші діти вирушать на торги за кордон до Польщі, Росії, Угорщини з продуктами харчування, різним крамом. Відчувши себе непотрібними в своїй же державі, на початку дев’яностих, змушені були нелегально брати «кравчучки» в руки й, переховуючись від працівників прикордонної служби й поліції, перетинати кордон із однією метою — заробити хоч щось.
А час минав, і трохи згодом відбулася друга гучна хвиля виїзду наших співвітчизників за кордон на заробітки, проте вже на роки — зокрема до Італії, Португалії та інших країн. Жінки масово виїжджали й влаштовувалися доглядальницями за старенькими сеньйорами, а чоловіки залишалися з дітьми вдома. Скільки ж сімей розпалося тоді? Скільки зламаних доль? І найприкріше те, що багато жінок так і не повернулися більше до України, залишившись на чужині...
Останніми роками з України виїхали мільйони наших співгромадян на заробітки до сусідньої Польщі, Чехії, Німеччини, Росії. Це вже третє покоління — наші онуки. Молодь, на жаль, не може себе реалізувати тут, на Батьківщині, бо немає роботи та гідної зарплати, щоб відчувати себе людиною. А жити постійно в режимі виживання — не вихід. Однак владі рано чи пізно все одно доведеться шукати способи повернення українців додому, щоб вони хотіли тут народжувати дітей і бути спокійними за їхнє майбутнє. Але поки що перспективи не райдужні — бо за сорок років стажу — мінімальна пенсія — от такі вислуги маємо...