Під час «всеосяжного» перемир’я на Донбасі знову втрати — на ворожих мінах загинули двоє українських військовослужбовців. А ще бойовики з гранатомета обстріляли наших захисників, один військовослужбовець отримав смертельне поранення.

Та, схоже, для владної верхівки це не причина для хвилювання. Президент Зеленський не день — не два ігнорував загибель і поранення українських військових. Як звичний для «перемир’я» факт сприйняв це Леонід Кравчук, голова української делегації у Тристоронній контактній групі, висловившись, що «поодинокі провокації з боку ОРДЛО не можуть і не стануть підставою для зриву мирного процесу». Скільки разів експерти наголошували, що Путін ні про що не збирається домовлятися з Зеленським, що його головна мета у перемир’ї не припинити війну, а поглибити прірву між владою та патріотичною частиною суспільства. Зрештою — змусити мовчати Президента, коли гинуть українські солдати. Тож справедливо кажуть, що винуватець війни в Україні робить все, аби остаточно позбавити свою жертву розуміння того, що відбувається.
Не хоче наш Президент помічати й розгулу беззаконня в правосудді. Можливо, засунути голову в пісок — єдиний вихід, аби не пересваритися з дружньою до нього олігархією та народом, який надав кредит довіри. І все ж нам має бути соромно, що маємо такі суди, які, нічого не боячись, приймають ганебні рішення. Мова про те, що державний ПриватБанк зобов’язали віддати братам Суркісам 350 мільйонів доларів, або 9 мільярдів гривень. Печерський суд, не з’ясувавши, чи законним були підстави для конвертації 250 мільйонів доларів на депозитах офшорних компаній Суркісів, виносить рішення виконати умови депозитних договорів, про які після націоналізації і згадки немає, повернути офшорам Суркісів 250 мільйонів доларів депозитів і 100 мільйонів доларів забезпечення позову. До рішень судді Сергія Вовка — десятки зауважень, та він на це не зважає. Якщо мафія — це симбіоз олігархів і суддів, то в Україні, бачимо, вона утверджується. Українська мафія почала ще за часів Кучми спинатися на ноги, але «совок», про який нібито забули, знову нагадує про себе. Його методи припали до душі нинішньому демократичному Президенту, який підписав Указ про призначення пожиттєвої стипендії 100 доларів батькові — Олександру Зеленському. Гроші, може, й не такі великі, та свого, рідного освітянина, треба уважити. Тим паче, що численні депутати-олігархи брали то матеріальну допомогу з бюджету, то компенсації за житло, хоч мали елітні маєтки. Тож, може, незадовго до зими варто подумати про субсидії родині Президента? Своїм треба допомагати.
А ось долею освітян, які зіткнулися з величезною проблемою на початку навчального року, навряд чи будуть перейматися, хоча вже декілька шкіл в Україні закрилися через коронавірус. Станом на 2 вересня ми посіли друге місце в Європі за кількістю нових смертей від COVID-19 після Росії, а четверте — за кількістю нових випадків захворювання. Дивні маневри, але уряд цього літа скоротив витрати на освіту та перекинув понад 4 мільярди гривень на антикоронавірусний фонд. І це тоді, коли половину цього фонду витратив на будівництво доріг. Дороги, безперечно, треба будувати й ремонтувати, але не за рахунок тих галузей, де проблем — вище даху.
Щоб не заганяти ні медицину, ні освіту, ні підприємців на «розпечене вугілля», треба, як кажуть, добре кумекати, а не лише язиком молоти. Бо така втішна для багатьох заява «верхів» про підвищення з 1 вересня мінімальної заробітної плати обернеться ще однією величезною проблемою. Для бізнесу це — значні витрати. Тож, найімовірніше, у цій ситуації будуть скорочувати людей, ухилятися від виплат або підвищувати ціни. Догідливістю, заграваннями, безпринципністю, в основі яких мавпяче «нічого не бачу, нічого не чую, нікому нічого не скажу», країну з прірви не витягнути. Невже це незрозуміло?