Здавалось би, місцеві вибори не мали б викликати такого інтересу, завзяття й ажіотажу серед політиків і бізнесменів – не президентське ж крісло чи депутатський мандат на кону. Але ні. Шаленство передвиборної агітації і політичної реклами аж зашкалює.
І головне, що вражає, – це обіцянки партій і їхніх висуванців. Вони майже всі у різних варіаціях гарантують розв’язати, вирішити, побудувати, відремонтувати, змінити, забезпечити, підвищити, розвивати, допомагати, захистити і ще з півсотні не дієслів, а намірослів у тому ж дусі... Того й дивися: ще трішки – і хтось підніме партійний стяг із гаслом одного з керівників КПРС – «доженемо і переженемо». А чом би й ні? Це ж не менш креативно, аніж недавнє «Зробимо їх…»
І виходить, що рай земний і загальне благоденствіє настануть в Україні із самісінького понеділкового ранку 26 жовтня, незалежно від того, хто візьме гору в обласних, міських чи районних радах, хто посяде мерські крісла і ОТГешні стільці, бо ж усі спраглі влади переконують довірливого виборця, що ось цього разу все буде чесно, все обіцяне – не наживка на передвиборному гачку, все проголошене буде виконане і перевиконане. Прямо якась напасть всеосяжної і безкорисної любові до народу! Та соціологічні дослідження, проведені Центром «Соціальний моніторинг» наприкінці вересня, свідчать про те, що 65 відсотків опитаних респондентів вважають, що з кожним наступним президентом життя в країні стає все гіршим. Така оцінка свідчить насправді про кризу влади загалом, а не лише інституту президентства.
Насторожує і масштаб витрачених на всіляку рекламу коштів. Бо ж у нашому прагматичному світі тільки волонтери і поодинокі достойники здатні на благодійні пожертви. А політичні партії – то зовсім не благодійні фонди, а, швидше, комерційні проєкти, в яких чітко прораховується очікувана вигода. А яка вигода може бути у місцевих радах, де обранці навіть зарплатні не отримують? Виходить, що є й тут інтерес, якщо закулісні власники партій ризикнули так розщедритися.
І тим інтересом, окрім конт- ролю за розподілом місцевих фінансів, політичні аналітики називають… землю. Саме вона, на їхню думку, так прихилила грошові мішки, а зовсім не безликий і нікому з власть імущих вже наступного ж після виборів дня не цікавий електорат з його вічними проблемами і потребами. Так бувало в Україні вже не раз. І так, на жаль, буде й після цих виборів. Бо, обіцяючи світле майбутнє, політики навіть не згадують, що після обрання мають діяти у рамках закону та облаштовувати усезагальний (а не лише свій особистий) рай у межах наявних коштів, які з неба не падають, а збираються у вигляді податків з того ж таки електорату. А ось із цим якраз виникають чималі складнощі, бо ж промислове виробництво скорочується, а найпраце- здатніші українці продовжують по закордонах наповнювати своєю працею чужі державні скарбниці.
І ситуація нині така серйозна, що минулого тижня Прем’єр-міністр Денис Шмигаль, виступаючи перед студентами Львівської політехніки, «порадував» молоде покоління заявою, що в Україні вже через 15 років не буде ресурсу для виплати пенсій, бо в майбутньому один працюючий повинен буде своїми податками утримувати двох пенсіонерів. «Доведеться в два рази збільшити податки, щоб можна було утримувати пенсіонерів. Компанії вже не хочуть збільшувати податки. Збільшення в два рази неможливе», – заявив прем’єр. За його словами, в наступному році Кабінет Міністрів запустить накопичувальні пенсії, аби кожен працюючий сам собі відкладав на старість. Держава ж буде платити всього лише «невелику соціальну пенсію», а решту потрібно збирати самостійно.
Тобто, нинішня влада вже змирилася з таким станом справ і навіть не обіцяє вживати хоч якихось заходів для поліпшення ситуації, не кажучи про радикальні реформаторські дії, спрямовані на далеке майбутнє. Ось такий разючий дисонанс ненароком вніс прем’єр у світлорайські обіцянки претендентів на місцеві владні папахи.
Gismeteo 
