Ми досить часто нарікаємо на черствість світу. На те, що до чужих проблем нікому немає діла, що прохання про допомогу залишається непочутим, що більшість «не помічає» тих, хто опинився в скруті чи у надзвичайно складній ситуації. Не помічати, не перейматися, не співчувати стало наче нормою нашого життя. Та, на щастя, оце жорстоке «не» ще не повністю взяло в облогу наші уми й серця.
Про це подумала під час останньої зустрічі з головою Теофіпольської райради Андрієм Петринюком. Мій неочікуваний візит міг змінити плани керівника, який вже залишав робочий кабінет. Тож вирішили поспілкуватися дорогою. Згодом звернули у невеличку вуличку, до скромної хатинки.

— Я довго не затримаюся, — сказав Андрій Васильович, вийшовши з машини.
На гавкіт собак з дверей виглядає старенька жінка і рушає до хвіртки.
— Андрію, синочку! Приїхав!
— Думаю, довідаюся, вам же, мабуть, знову треба ліки купувати.
Анастасії Олексіївні Корчевній минув уже 91 рік. Життя її, каже, довге, але дуже важке.
— Мені давно пора до Бога, та не можу покинути цей світ, доня моя — Маруся, тримає тут. Без мене нікому вона не потрібна, ніхто її так не догляне, як я, бо лежача, і розум її помутнів, — розповідає, плачучи, Анастасія Олексіївна. — Скільки возила її по лікарнях, по знахарях, а ніхто не зміг допомогти.
Я все життя в колгоспі тяжко робила, на фермі, у ланці, на буряках. У гумаках і зимою, і літом. На старість ось пальці покручені, а я мушу і води наносити, і прати, і перевдягати, і нагодувати свою хвору доню. Розтираю її тіло, бо пролежні беруться. Сім років лежить.
 Мені люди радили, щоб віддала Марусю в будинок-інтернат. А хто там за нею подивиться? Вона ж не кожного до себе підпустить, не приведи Господи, будуть її обіжати.
Лікарі кажуть, що в неї рідкісна хвороба, може, п’ять випадків таких є на всю Україну. То ще й не приймуть її з таким діагнозом. Мушу я доглядати. Не передати вам, які муки вона терпить, і я біля неї, стара, немічна.
Все дороге, грошей треба і треба. Молюся Богу за здоров’я Андрія Васильовича, який щоразу довідується, не цурається, допомагає. Було таке, — розповідає старенька, — що вкрай потрібні були якісь дефіцитні медикаменти. То Андрій Васильович — добре серце, замовляв їх десь у Польщі, і мені їх безкоштовно віддав. А скільки разів було, що мене беруть на список в аптеці, а Андрій Васильович давав гроші, щоб розрахуватися.
 Бачите, і сьогодні приїхав, питає, що треба. Він мене дуже підтримує, хоч я йому чужа. Але як людина добра, то в неї цього не відбереш. Це добро назавжди.
 Справедливі слова. Бо не лише Анастасію Корчевну підтримує благодійник. Ще вісім років тому Андрій Петринюк, який займався тоді приватним підприємництвом, вирішив, що допомагатиме учасникам Великої Вітчизняної війни. На Теофіпольщині їх проживало на той час 70 осіб. Не афішуючи, він розвозив їм продукти харчування, допомагав матеріально. Сьогодні колишніх солдатів Другої світової залишилося лише семеро. І кожен знає, що, як і в попередні роки, Андрій Петринюк про них не забуде.
Сім років тому разом з сім’єю — дружиною Інною та їхніми чотирма дітьми — він започаткував ще одну чудову родинну традицію — розвозити подарунки у дитячі садочки до Дня Святого Миколая. Змалку привчати своїх дітей турбуватися про інших вважає своїм батьківським обов’язком.
Можливо, не всі місцеві жителі знають, але за кошти своєї родини Андрій Петринюк зробив капітальний ремонт палати в пологовому, хірургічному відділеннях, санвузла — в терапевтичному відділенні районної лікарні. Його коштом збудована й каплиця на території ЦРЛ, адже сам благодійник — глибоко віруюча людина. Нині він фінансує й будівництво дзвіниці при місцевому храмі.
Нова сцена в музичній школі, окремі ремонтні роботи в приміщенні музею — теж його заслуга. Це він особисто закупив 500 кілограмів гречки, 500 кілограмів цукру, щоб роздати пакунки малозабезпеченим жителям району, як тільки розпочалася у нас коронавірусна пандемія. Без розголосу, без піару, та з надією, що й інші підтримають його починання, але цього, на жаль, не було.
— Кожен з нас — зі своїм характером, своїми поглядами на життя, та дуже образливо, коли сторонні не вірять у щирість твоїх вчинків, коли до тебе доходять різні пересуди, мовляв, він багатий, — розповідає Андрій Васильович. — Найбільше моє багатство — четверо дітей, моя сім’я. І я впевнений, що вони так само ділитимуться усім, що матимуть, чим зможуть, допоможуть. Цього навчали мене мої батьки. Таких життєвих принципів дотримується і моя дружина Інна, батько якої — Василь Корнійович Шуляк зробив надзвичайно багато корисного для нашого Теофіпольського та Красилівського районів, які він очолював. Він завжди ніс добро, творив добро і залишається для нас прикладом.
Сьогодні моя родина займається бізнесом, ніхто не сидить, склавши руки, працюють чесно і сумлінно. Допомагаємо за велінням свого серця. І я хочу, щоб на нашій Теофіпольщині партії, посади, статки не роз’єднували людей, а об’єднували. Щоб разом, без заздрощів, без чванливості, ми усі робили якомога більше для краю і для людей.