Це вже стало якоюсь нездоровою напастю. Інакше й не назвеш. Бо українські політологи, журналісти та й частина політиків із завидною впертістю в один голос повторюють тезу про близький і неминучий розпад Росії. Ось тоді, мовляв, в Україні нарешті настане мир, спокій і буде нам щастя. Й аргументують свою впевненість не тільки тим, що всі великі імперії свого часу зазнали краху, але й тим, що масові протестні події в Хабаровську є не що інше, як початок отого жаданого кінця…

Але, згадуючи про розпад імперій, вітчизняні провидці чомусь мовчать про те, що відбувався він внаслідок потужних національних рухів та конфліктів з метрополією і призвів до утворення нових постколоніальних держав. Чи є в Росії нині такі національні рухи? Запитання, як кажуть, риторичне. Бо чи можна віднести до таких процесів самоспалення удмуртського професора Альберта Разіна через нищення удмуртської мови? Чи арешти татарських активістів, мітинги й еміграцію переслідуваних та створення руху «Ідель-Урал»? Чи вибори інязора (головного старійшини) ерзянського народу Олександра Болькіна. Чи зростання самосвідомості кавказьких народів?
Колишній професор Московського державного інституту міжнародних відносин Валерій Соловей, а нині політичний емігрант, вважає, що немає підстав для розпаду Російської Федерації саме як державного утворення. Бо нині це добре адміністративно структурована й ідеологічно зцементована держава з потужними репресивними органами. Саме тому правителі новітньої імперії досить легко справляються з внутрішніми національними рухами та ведуть агресивну інформаційну експансію далеко за своїми кордонами. Та й у переважній більшості регіонів російська мова впевнено наступає на мови національних меншин, витісняючи їх аж до порогів власних домівок свідомих громадян.
Але навіщо далеко ходити за прикладами – достатньо поглянути на стан мовного питання і національної самоідентифікації частини громадян України, котрі вже третій десяток років живуть у незалежній державі, аби переконатися, якою гострою є ця проблема у Росії, враховуючи можливості сучасних інформаційно-пропагандистських технологій.
Та найяскравішим прикладом даремності надій новоявлених пророків є результати соціологічних опитувань Агентства соціальних досліджень. Його співробітники опитали 4200 громадян Росії за усталеною методикою як на вулицях, так і телефоном. На запитання – чи підтримуєте ви введення військ в Україну, 56,8 відсотка відповіли – так. І лише 19,6 відсотка – ні. У Москві і Петербурзі прихильників російської інтервенції виявилося відповідно 51 і 47 відсотків.
На запитання – чи готові ви бути призваними до війська для виконання такої місії або відправити на війну свою дитину, 52 відсотки зголосилися йти убивати нас самі або послати на бійню своїх дітей. У Москві таких бажаючих хоч завтра вирушити воювати в Україну виявилося 49,8 від- сотка.
Однак не лише в Україну «брати-росіяни» готові йти зі зброєю в руках. На запитання «В яку ще країну ви підтримали б введення російських військ для забезпечення інтересів РФ», північні сусіди назвали держави Прибалтики, США, Японію й… Ізраїль. Ось так!
А ще 50,4 відсотка опитаних заявили, що терпітимуть санкції (неможливість виїзду за кордон, дефіцит іноземних товарів, економічні труднощі), як відповідь світу на активне використання Росією збройних сил. То про який розпад може йти мова, якщо більше половини громадян підтримують агресивну політику свого керівництва? І як за таких суспільних настроїв сусідів очільники нашої держави змогли розгледіти прагнення миру в очах господаря Кремля?