Надрукувати
Категорія: Політика
Перегляди: 510

У кінці січня в Україні вже традиційно вшановується пам’ять героїв бою під Крутами. Відбуваються масові заходи, представники влади і громадських патріотичних організацій виголошують правильні промови, покладають квіти до пам’ятників. І так має бути, бо народ, який не шанує своїх героїв і звитяжців, приречений на зникнення і забуття.

От тільки виникає запитання: чому ми по суті відзначаємо день поразки? Бо хто б там і що не казав (затримали ворога, завдали йому втрат, організовано відступили), про історичність події і її значення для майбутнього, але учасники того вікопомного бою заплатили своїми життями за помилки і недалекоглядність київських політиків. І не лише вони. Бо, увірвавшись до столиці, червоногвардійці Муравйова вчинили грабежі, насильства і масові розстріли мирного населення, яких не було у місті, мабуть, із ХVІІ століття. І це історичний факт, з якого варто зробити висновки про те, на що здатні наші північні сусіди, які лукаво прикриваються званням «братнього народу».
А ще не потрібно зациклюватися тільки на трагедії героїв Крут. Бо історія ця має своє переможне продовження. Через місяць, коли 8-ма більшовицька армія Муравйова рушила на південь України, на залізничній станції Бобринській (тепер станція Тараса Шевченка на Черкащині) її зустріли загони під командуванням звенигородського кошового Вільного козацтва Семена Гризла. Зустріли так, що вщент розгромили загарбників.
«[Росіяни] розбіглися в різних напрямках, — писав пізніше учасник того бою, а в майбутньому генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник. — Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов». Та й сам «командант російських військ» пізніше в інтерв’ю газеті «Известия В.Ц.К.» хвалькувато зізнався: «Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так зв. Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим завдала чималої шкоди нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію...»
То чому б 7 березня не відзначати день пам’яті герої Бобринської? Чому на їх честь не названа жодна вулиця в Україні? Чому немає вулиць Вільного козацтва і Семена Гризла? Адже саме вони здобули перемогу над підступним ворогом, помстилися за жертв муравйовських погромів у Києві і загиблих та замучених під Крутами вояків. А причина у тому, що й досі з голів українців не вивітрилося зневажливо-зверхнє ставлення до подій під Крутами, яке почали утовкмачувати загарбники разом з окупацією України. Це не що інше, як дегероїзація нашого минулого, метою якої є прищеплення розчарування в боротьбі, аби добитися зневіри у своїх силах і повного підкорення замість звитяги і спротиву. Всі імперії (і російсько-радянська не виняток) застосовували цей прийом до поневолених народів.
На жаль, й в сучасній Україні свідомо чи ні, але багато співвітчизників думають і чинять саме так, завдаючи шкоди ідеї Української державності. Бо справжніх патріотів і відданих громадян можна виховати тільки на перемогах і героїзмі наших предків. А таких прикладів маємо більше ніж достатньо, і в давній історії, і в новітній також…