Цю шокуючу фразу, сказану сім років тому 14 квітня 2014-го з приводу загибелі під Слов’янськом у першому бою з російськими окупантами капітана СБУ Геннадія Біліченка та оголошення Олександром Турчиновим початку антитерористичної операції із залученням Збройних сил України, я почув від свого знайомого літнього чоловіка. Для мене це тоді прозвучало дико. І тільки згодом стало зрозуміло, що він мав на увазі.
Бо й справді два десятиліття незалежності ми прожили в мирі й навіть у найстрашніших снах не могли побачити жахіть війни, руйнувань, смертей і поранень, які чинитиме Росія, називаючи при цьому нас то братами, то фашистами, то хунтою. Тоді шок від підступності, жорстокості та брехливості північних сусідів спричинив справжній вибух самоорганізації українців і розгортання широкого волонтерського та добровольчого руху, на що Москва аж ніяк не сподівалася, адже добре знала (сама до руйнування руку доклала) справжній стан тодішньої української армії.
А в тому, що співробітники головного військово-політичного управління, створеного у 2018 році у Росії для формування «надежного и преданного защитника Отечества», у військах, розміщених поблизу нашого кордону, проводять відповідну роботу з накачування їх ненавистю та зневагою до українців, сумніватися не доводиться (та й російські ЗМІ особливо запопадливо ліплять з України ворога). На тих «планових навчаннях» немає «завуальованого» під невизначеність «умовного противника», а прямо називається ворог — Україна. Ну, може, ще й НАТО, до найближчих військ якого щонайменше тисяча кілометрів. Але кого «за поребриком» цікавлять такі дрібниці?
Та знаючи підступність сусідів, можна бути впевненим, що й у самій Україні вони також провели масштабну підготовку із залученням «агентів впливу» найвищого рівня. А що таких вистачає, підтвердила і зведена нанівець «справа вагнерівців». Тому в цій ситуації досить дивною виглядає заява Володимира Зеленського у розмові з журналістом CNN під час поїздки на лінію фронту про те, що «вони (Росія — авт.) готові, але ми теж готові, тому що це наша земля і наша територія». А як же «перестати стріляти», «зустрітися десь посередині», «розгледіти мир в очах»? Попередня самовпевнена заява президента, зроблена близько року тому на прес-конференції, про те, що «ми майстри спорту в боротьбі з коронавірусом» виглядає, ну, дуже дивною, враховуючи сучасний стан боротьби з цією хворобою і ті наслідки, до яких «майстри» призвели. Дуже не хотілося б, щоб і в справі оборони України трапилося щось подібне.
У цій ситуації додає оптимізму реакція європейських та американських партнерів, які на відміну від 2014-го не «фонтанують стурбованостями», а досить рішуче вимагають від Кремля припинити ескалацію та активно надсилають військову допомогу. Очевидно, вони також уже пережили «розпещеність миром» і не вірять у «добрі слова та наміри» московських керманичів.
Загалом же, спостерігаючи за потугами «маленького сірого чоловічка», складається враження, що він зі всіх сил пнеться, аби залишитися в історії великим імперським державником, а не тим, чим його назвали харківські футбольні фанати. Та ось не виходить ніяк. Навіть ціною людської крові і жертв…
Gismeteo 
