Курси валют

Як дивно влаштоване наше суспільство: убивство двох українофобів — Калашникова і Бузини — раптом відтіснило на другий план всі проблеми в Україні: і війну, і призначення керівника Антикорупційного бюро, і повернення в Україну зі швейцарських банків коштів Януковича та ще двох десятків його поплічників, і початок судового процесу проти Кабінету Міністрів, який не переглядав складових прожиткового мінімуму вже 15 років, і річницю підписання Україною політичної частини Асоціації з Євросоюзом, і ще багато чого, що відбулося в державі. Вже ці дві події претендують навіть на назву найважливіших за минулий тиждень. І як це завжди буває після резонансних злочинів, кожна політична сила намагається максимально використати їх у своїх цілях. Та робиться це так цинічно, що за тими піар-потугами губляться й самі жертви.

Опозиціонери вже заявили, що ці злочини — то справа рук нинішньої влади, яка таким чином розправляється зі своїми політичними опонентами. І можна було б погодитися з такими аргументами, якби колишній нардеп Калашников і колишній редактор газети „Сегодня” Бузина справді мали б якийсь реальний вплив на політичні процеси в Україні. Але ж це діячі не тієї значної величини, щоб чимось загрожувати чи навіть боляче дошкуляти нинішній владі. Тому й не віриться, що саме їхня діяльність — чи то політична, чи то журналістська — стала причиною розправи.
Правда, незадовго до смерті Калашников у листі до знайомого скаржився на погрози на його адресу, не назвавши, однак, жодного прізвища. Натомість він зокрема написав:  „...Але ж це ще одне підтвердження встановлення в країні тоталітарного фашистського режиму і знищення навіть паростків свободи слова”. Напевно, небіжчик мав дуже коротку пам’ять, бо інакше згадав би, як він, будучи нардепом, сам знищував ті паростки, побивши тендітну журналістку та оператора телеканалу СТБ. А втім, Бог тепер йому суддя, а не ті кишенькові судочинці, котрі тоді не помітили в його діях складу злочину. Бо, може, якби вони стояли на сторожі закону, а не політичних інтересів тодішньої влади, то не було б і убивства самого Калашникова. Безкарність, як відомо, породжує ще більшу безкарність.
У свою чергу представники влади, у тому числі прем’єр Арсеній Яценюк і Президент Петро Порошенко, зажадали від силовиків зробити все можливе для швидкого розкриття злочинів, добре розуміючи, що затягування розслідування негативно впливатиме на їхній особистий імідж і на ставлення до їхніх політичних сил.
Та якими б не були мотиви злочинів, вони якимось дуже дивним чином виявляються вигідними керівникам Росії. Адже наочно демонструють з одного боку, що не лише у північного сусіда вбивають опозиційних політичних діячів, а з іншого ніби підтверджують, що у Києві й справді при владі „кривава хунта”. І дуже вже підозріло вчасно убивці вкоротили віку щирим прихильникам кремлівських правителів, бо інакше як пояснити, що Путін, відповідаючи на запитання росіян у прямому телеефірі, раптом відволікся від насущних проблем свого народу і лише через дев’ять (!) хвилин після пострілів у Києві взявся коментувати убивство Бузини, виявляючи при цьому виняткову поінформованість про особу і діяльність українського скандального журналіста і письменника, з творчістю якого переважна більшість українців зовсім не знайома.
Та й дивовижне „воскресіння” УПА, представники якої чомусь раптом вирішили взяти на себе відповідальність за нещодавні самогубства й убивства колишніх регіоналів, немає ніякого раціонального пояснення. Бо якби Українська повстанська армія і справді відродилася б, то її бійці, напевно, воювали б на сході країни, де нині є реальна загроза існуванню держави, а не сиділи б у Німеччині і розсилали сумнівні Інтернет-повідомлення, написані, як з’ясували фахівці СБУ, навіть „не носіями української мови”.
Загалом же згадка УПА та намагання притягти її до цих злочинів дуже нагадує повоєнну практику, коли цілі підрозділи провокаторів НКВД під виглядом вояків УПА чинили криваві злочини, аби дискредитувати борців за волю в очах місцевих жителів. А свідчення про такі факти містять розсекречені документи кремлівської спецслужби. Ось тільки жодного разу не довелося читати повідомлень про покарання тих злочинців, які організовували ці звірства і які їх чинили. Можливо, вони й досі живуть-поживають, отримуючи чималеньку пенсію від держави, над громадянами якої так жорстоко свого часу знущалися. То ж немає підстав вірити і у відроджену Українську повстанську армію та її перші „бойові операції”.
А ще минулого тижня в інформаційному просторі „засвітилися” начальники генеральних штабів і Росії, і України. Так, головний штабіст РФ Валерій Герасимов заявив на IV Московській конференції з міжнародної безпеки, що „не виключає воєнної небезпеки для Росії з боку України”, забажавши, напевно, відщипнути дещицю від лаврових вінків Лаврова і Чуркіна, які вже традиційно тільки те й роблять, що оббріхують нашу країну, розраховуючи, що хтось таки та повірить у їхні вигадки.
А начальник Генерального штабу Збройних сил України Віктор Муженко заявив журналістам, що наша армія повністю готова до відбиття будь-якого наступу на Україну. І так хотілося б після цих слів нарешті низенько йому поклонитися, ось тільки згадки про Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцівський плацдарм та інші менш відомі котли не дають цього зробити. Та й розповіді демобілізованих солдатів про стан справ на фронті не відзначаються таким веселковим оптимізмом, який проглядався у розповідях генерала.
А ще минулого тижня виповнився рік, як на Донбасі із захоплення Слов’янська російськими спецпризначенцями під командування Гіркіна, розпочалася справжня війна, яка уже забрала тисячі людських життів, зробила біженцями сотні тисяч людей і фактично назавжди зруйнувала промисловий потенціал сходу України, бо новоявлені господарі воліють щось прихопити, а не будувати сучасні підприємства. Та навіть через рік після тих подій не тільки не знайдені і не покарані ті, хто призвів до трагедії. На фоні ж цієї людської біди якось аж дуже карикатурно виглядає судовий процес над мером Слов’янська Нелею Штепою, бо поруч із нею за гратами мали б сидіти відповідальні високопосадовці не тільки з Луганська і Донецька, але й з Києва. А натомість вони спокійненько насолоджуються життям не лише за межами України, а й на її території. І така поблажливість нинішньої влади — то прямий шлях до нових злочинів проти держави та її народу. На жаль, розплачуватися за все, що коять правителі, завжди доводиться простим людям.