Це питання залишається спірним і після прийняття закону 5599 про деолігархізацію. І поки тривають дискусії, варто звернути увагу на те, що самі олігархи мало не двома руками підтримали закон, який, здавалося б, мав створити для них серйозну загрозу. Групи Ріната Ахметова, Ігоря Коломойського, великого аграрного бізнесмена Андрія Веревського, інших доларових мільйонерів-мільярдерів голосували «за». Отже, для таких новий закон дуже навіть прийнятний і спати олігархи можуть спокійно.
Згідно з цим законом, РНБО отримує можливість включати особу до реєстру олігархів за наявності трьох із чотирьох ознак: значний вплив на ЗМІ, участь у політичному житті, володіння компанією-монополістом і статки понад мільйон прожиткових мінімумів (майже 83 мільйони доларів). А в Україні таких декілька тисяч. Фактично ідея закону — прибрати політичних опонентів з медіаринку. ЗМІ, які будуть визнані «олігархічними», підлягатимуть додатковим контро-
люючим заходам, а потім — закриті. Зважаючи на те, що всі члени РНБО призначаються президентом, неважко здогадатися, в чиїх руках буде «указка». Насправді антиолігархічний закон не оздоровить країну. Бо воно, оздоровлення, криється у справжній антимонопольній, судовій, правоохоронній реформах, яких допоки немає.
«Нетиповою», як назвав її сам президент Зеленський, вийшла і його промова на сесії Генеральної асамблей ООН. Бажання сподобатися українському виборцю аж ніяк не допомагає йому посилити міжнародну підтримку та довіру. І, м’яко кажучи, зухвалою була спроба українського президента винести вирок багаторічній історії ООН. Та чи допоміг цей виступ Україні? Замість зваженої і мудрої поведінки справжнього лідера на зовнішній арені глава держави, схоже, образив кількох важливих для країни партнерів, — тих, хто після винаходу вакцини від коронавірусу надав нам таку необхідну допомогу. Тож їм, насамперед, варто було б подякувати, а не говорити про ці ліки як «знаряддя дискримінації». Перекласти відповідальність за власні помилки на міжнародних партнерів — кому це сподобається? А мав би президент говорити про посилення санкцій проти знахабнілого порушника міжнародного права — Росії, про міжнародні судові інстанції, які б притягали агресора до відповідальності, про миротворців ООН для врегулювання ситуації на окупованому Донбасі. Та про це жодного слова. Кидати в ООН фразу: «Що ж ви робили всі ці 76 років?» — недоречно. Під час виступу згадав Володимир Зеленський і про безсонну ніч перед Генасамблеєю. На його першого помічника Сергія Шефіра здійснено замах — 18 пострілів, три з яких влучили у водія. «Ось вам ціна реформ», — сказав Зеленський.
Офіс президента вважає, що це — «боротьба з олігархами». Але навіщо олігархам чіпати того, хто є спільним другом, адже Шефір неодноразово відвідував маєтки Ахметова, має спільний «кіношний» бізнес з оточенням Коломойського та 1+1? Він — своєрідний місток між ними, який треба берегти.
Щодо іншої версії — «російського сліду», то назвати Шефіра затятим «бандерівцем» важко. Бо ж він піддавав сумніву закон про мову, виступав за поїздки російських артистів до Криму. Навіщо чіпати РФ «правильну людину»?
Шукаючи відповіді, хто і навіщо це зробив, треба добре подумати й над тим, що бандитські розборки 90-их років, які проникають у сучасне життя, демонструють розбалансування в державі, яка замість країни, що прагнула в Європу, може опинитися десь в Африці.