Ага, є і такі. І їх, на жаль, значно більше, ніж тих ждунів, які народилися в Україні, живуть тут і ненавидять все українське та ждуть не діждуться приходу «русского мира». І їх чомусь зовсім не лякає те, як той «русский мир» рівняє із землею наші міста і села, убиваючи і калічачи українців, не розрізняючи прихильник ти «русского мира» чи противник.
Окремі з них так знахабніли від безкарності, що вголос заявляють про своє заповітне бажання — знищення України. Та як би страшно і сумно це не звучало, але від цих ждунів шкоди менше, аніж від ждунів другого типу, які чекають… закінчення війни.
Саме чекають, нічого для перемоги не роблячи. Це вони, попиваючи пивко (чи й щось міцніше) найчастіше скрикують при гудінні сирен повітряної тривоги: «Як мене це все задовбало». Чи: «Коли це все вже нарешті скінчиться?» Чи то не розуміючи, чи не бажаючи розуміти, що без їхньої участі, без їхньої допомоги війна триватиме значно довше. Може б, краще ті кілька десятків чи сотень гривень, які потрачені на пиво чи й коньячок, краще перерахувати на потреби Сил оборони? Може, не варто трагічно скрикувати про те, що «задовбало» і шкодувати себе під час нальотів рашистських дронів і ракет, а натомість щось робити для перемоги і наближення кінця війни?
А то дуже легко і просто вважати, що це хтось має забезпечити мир. Що то обов’язок хлопців і дівчат із ЗСУ, яким вони беззастережно вірять і котрих щиро шанують. Що то справа волонтерів у тилу, яких вони також шанують. Волонтерів у широкому сенсі цього слова, бо добровільно допомагають захисникам України не тільки свідомі люди, які вважають, що без їхнього плеча неможливо відстояти незалежність своєї країни, але й члени сімей тих, хто став воїном ЗСУ. Тоді вже вся родина тягнеться з останніх сил, віддаючи свої найчастіше дуже скромні кошти і ресурси на те, щоб забезпечити сина, чоловіка, брата чи внука всім необхідним. І не тільки його, але й побратимів з його підрозділу. Таке ось родинне волонтерство. І вони не чекають, не скиглять, не журяться скрушно, а роблять все, що можуть, аби справді швидше настав мир, але не окупація.
І не дай Боже всім, хто зараз відмахується від війни заспокійливими думками, бо це ніби їх не стосується, пережити те, що переживають матері, дружини, діти хлопців, які стримують рашизм, щоб він не прийшов у їхні домівки, до їхніх дітей та онуків.
А якщо ти нічого не робиш і не намагаєшся хоч щось змінити, то, значить, тобі й так добре. Добре, щоб за тебе вирішували та тобі ще й допомагали. Добре нічого не робити зі своїм життям. Але тоді скажи собі відверто, що тебе все влаштовує, і не потрібно театрально викликати до себе співчуття.
Тільки тоді не варто наївно сподіватися, що все якось само собою вирішиться. Не вирішиться. Ця війна надовго. І перемогти можна тільки всім докладаючи своїх зусиль. Ну, або нічого не робити й отримати за це поразку. Перевірено предками-ждунами другого типу сто років тому. Поцікавтеся історією, і знатимете, що чекає в російській окупації. Бо керівництво країни-агресора нічого нового не видумує, а діє за давно випробуваними лекалами. Тільки щоразу жорстокіше…
Gismeteo 
