Не стало Балу… Такий військовий псевдонім був у корінного росіянина, який дуже любив Україну, Андрія Івановича Рибцова.

Я пам’ятаю його зі шкільних років. Дванадцята школа в мікрорайоні Ракове, військове містечко, де всі одне одного знають, худорлявий і дуже жвавий хлопець,  часто – бешкетник (як всі нормальні пацани), але завжди добрий. Таким він був і на цій неоголошеній війні. За високий зріст, трохи незграбну статуру, але добрий і водночас твердий характер бійці прозвали його «Балу», як ведмедя із мультика про Мауглі, котрий опікувався хлопчиком.
Андрій до останнього подиху переймався долями не тільки своїх солдат.  Наша газета вже писала про нього і його підрозділ («ПВ» від 02.02. 2016 р. «Гармати хочуть спокою»), тож знову згадувати про бойовий шлях не буду, додам лише, що нині після смерті Балу ми друкуємо його фото і називаємо справжнє ім’я.
Андрій Рибцов говорив російською. За два роки нашого знайомства мовне питання між нами жодного разу не стояло. З ним я спілкувався як рідною мовою, так і  «на родном языке». Більшість наших спільних знайомих переконані, що мовне протиріччя «свербить» лише брехливим політикам як в Росії, так і в Україні, котрі замість того, щоб зробити свої народи заможними, вже чверть століття  шукають, як собака блохи, національні відмінності.  НІКОЛИ у колі друзів за гарним столом, про національності мову ми не вели. Говорили про зубожіле село, про землю, що хочуть забрати, про розграбовані підприємства, знищену армію,   паскудили президентів –  від першого до останнього, бо вони на те заслуговують. І в цих питаннях у нього як  росіянина і у мене як  українця була повна національна єдність. Ми чітко знали, що найманці, криміналітет національної ознаки не мають. На війну в АТО Андрій пішов не проти росіян чи українців, а проти транснаціональних олігархів, котрим плювати і на мову, і на прапор. Для них важливо, щоб українців і росіян залишилося якомога менше, бо «грошовим мішкам» потрібна земля. Попри вереск телеканалів ми знали, що Кремль – не вся Росія, а Рада – не вся Україна. Тому вже після повернення з війни Андрій, як і більшість атовців, знав, що битва не закінчилася, бо на фронті вороги, а в тилу зрадники. Страшні і ті, й інші. Отож сам спокою не мав і чиновникам не давав, а серце...  воно раптом і не витримало. Серце боліло, він не зважав, бо ще не закінчилася війна, війна Андрія Рибцова.
Вічна пам’ять тобі, брате,  патріоте Росії й України.