У його кімнаті – все,  як тоді, у щасливім для родини минулому: спортінвентар, музичний інструмент, речі, нагороди, фото, прикріплений  на стіні вкраїнський двоколор, привезений із зони АТО,  нагороди і книга пам’яті з біографіями тих, хто навіки золотими літерами вписав свої  імена в історію України, а ще – газетні вирізки і… тека з відписками–відповідями, висновками.  Минув  вже рік і дев’ять місяців, як його, кремезного юнака, який ніколи не скаржився на здоров’я,  людяного і щирого красеня, завжди готового прийти на допомогу,  не стало. Він повернувся  із зони АТО. Вцілілий. Вберегли Всевишній і молитви рідних. Але вже в цивільному житті крововилив у головний мозок  обірвав молоде життя раптово й несподівано. Рідні стверджують: через халатність та  байдужість лікарів, які невчасно надали медичну допомогу. Йому було  лише 29. Попереду – ціле життя, сотні задумів, невтілених планів. З понеділка мав їхати на тримісячні курси офіцерів. А в неділю йому раптом стало зле…
У  пам’яті рідних Федора Вігеля зі Старокостянтинова той серпневий недільний день 2015-го залишиться назавжди. Його жахіття донині відлунюють пекельним болем, хворобами, що стали наслідком пережитого. А ще – почуттям  несправедливості.

Дуже хотів стати військовим
Федір Вігель з династії військових.  Народився в Киргизії, потім проживав з батьками в Німеччині. Згодом приїхали з родиною до рідного батькові Староко-стянтинова. «Я водила його в садочок, до школи, – витирає непрохану гірку сльозу бабуся Віра Олександрівна.  – Золота дитина була… По закінченні школи вступив до Хмельницького торгово-економічного вишу, та після третього курсу, попри   наші вмовляння, пішов в армію, бо понад усе мріяв стати військовим. Служив у  Президентському полку, потім – кадровим військовим у Старокостянтинові.  Через  чотири роки, коли покликала Вітчизна,  пішов на війну. Дзвонив рідко, в основному вночі, коли траплялася вільна хвилинка. Запевняв, що все добре. Він снайпер, але возив військові боєприпаси нашим кіборгам в  Донецький аеропорт. Як ми молилися! Як ми боялися! Як ми мріяли, аби повернувся живим. І він повернувся. Дещо іншим. Замкнутим. Про пережиті страхіття не розповідав. Лише раз на жартівливе моє «Федюша, не бійся» відповів по-чоловічому скупо: «Я стільки жахіть, бабусю,  пережив, що хай Бог милує всякого. Я бачив нутрощі, бачив відірвані голови… Одного разу  міна влучили в мій «бетеер», котрим поранених вивозив,  так, що в руках лише кермо  залишилося, а машина горить, та я довіз поранених побратимів до місця призначення». Це було єдине його одкровення.

...Того дня ніщо не віщувало біди. Син з невісткою поїхали на базар, на роботу. Я пішла до церкви. Федя вже не спав, то попросила його, аби погодував молодшу сестричку. Він Аню дуже любив. Пообіцяв, що все буде добре, сніданок розігріє… Я увімкнула телефон на беззвучний режим. Досі пробачити собі не можу — навіщо? — зітхає бабуся. — Тепер не вмикаю. Ніколи. Бо ж, може, в тім моя вина. Була б поруч — все по-іншому було б. Достояти службу не могла — гнітило якесь погане передчуття. Приходжу додому — внучка, 17-річна сестричка Федора, заплакана. Що сталося, питаю. «Феді погано зробилося. Швидка забрала. Я подзвонила батькові — той поїхав за ним».
Митарства фатального дня
«Йому стало зле. Аня, сестричка, викликала швидку. Його накололи. Сусід допоміг Федору дійти до карети швидкої, якою повезли до райлікарні, — знову пригадує пережите Віра Олександрівна. — Звідти, дізнавшись, що онук військовий, — до районного шпиталю. Через дві-три години, в неймовірну спеку, повезли до обласного центру. Ті перевезення тривали цілий день. Одне на другого спихали. Дев’ять годин. Чому? Я — медик з сорокарічним стажем. Працювала в райлікарні молодшою медичною сестрою. Отож ази медицини знаю добре. В онука на фоні високого артеріального тиску стався крововилив в головний мозок. Рятівними, знаю з досвіду, були перші три години. А їх так по-нехлюйськи втратили, змарнували онука. Його не можна було навіть рухати. Але. Швидка привезла його до райлікарні. Начмед, який був тоді ургентним, розпорядився везти його до місцевого шпиталю, бо, бачте, він військовий. Коли я працювала, ми й бомжів лікували. То чому мого внука не прийняли до лікарні? Він лежав на ношах за три кроки від реанімації. А його повезли до шпиталю, — розповідає жінка. — Госпіталь не мав тоді відповідного обладнання. Тож Федора повезли до Хмельницького. За півсотні кілометрів. В несамовиту спеку. Нашими дорогами. З крововиливом. В обласному центрі знову почалося: наш – не наш! І знову переїзди: обласна лікарня, військовий госпіталь, знову лікарня… Час. Дорога. Людоньки! Його повезли реанімобілем, ми з сином, Федоровим батьком, їхали слідом.
«Неділя, що ви собі думаєте?» — здивовано глянула на нас лікар приймального відділення в обласній лікарні. «Але його теж в неділю на війну забрали. Аби ви могли спокійно лікувати людей», — навколішки благала їх. Відправили в шпиталь. Знову вервечка оглядів. Час. Дорогоцінний час спливав. В шпиталі сказали, треба зробити МРТ. Домовилися з приватним лікарем. Знову — повезли. Той, зробивши знімок і почувши, що пацієнт — АТОшник, грошей не взяв. «Хлопець воював за нас», — сказав. Попросила я: дайте знімок подивитися. Дали. Там крововилив, як горошина. Його можна було врятувати, якби не турсати, не возити сто раз туди-сюди, якби крапати, якби нейрохірургів до нього… — переконана Віра Олександрівна. — Увечері Федора забрали до реанімації обласної лікарні. Підняли на ноги всіх лікарів, учасник АТО все-таки. Вручили нам список ліків. Майже на три тисячі гривень їх накупили. Натисли кнопку виклику на дверях відділення, рука в білім халаті ті ліки забрала… Більше ми своєї дитини не бачили. На третій день Федора прооперували. Сказали: надскладна операція пройшла успішно, але… О п’ятій ранку подзвонила невістка до лікарні, їй відповіли: «Ваш син помер».
Чому?
«Скуштуйте тортика, — плачучи, пропонує нам солодощі Віра Олександрівна, — сьогодні рівно рік і дев’ять місяців, як не стало мого онука. Пом’янімо, — і спогади знову повертають її у щасливе «було». — Золоті руки мав Федя. Все вмів: і в сантехніці розбирався, й в електриці, й в автомобілях. По дому завжди допомагав. Привітний. Щирий. Душею будь-якої компанії був. Пікніки–свята з друзями організовував. А не так давно ми будинок з присадибною ділянкою у недалечкому селі купили, кажемо, підемо в село, Федоре, тобі ж квартиру залишимо. Так він вмить до праці сільської призвичаївся. Заявив: «Це я піду в село». Не судилося.
…Ми дякуємо лікарям швидкої, що професійно спрацювали. Ми не звинувачуємо обласних лікарів, бо вони робили все, що в їхніх силах, — схлипуючи, запевняє бабуся. — Ми не кажемо, що неправильно встановили діагноз чи неправильно лікували, ми стверджуємо лише одне — був втрачений час. Тож пробачити не можемо лише начмеда районної лікарні Сергія Чесакова, з яким тривалий час були сусідами, адже через те, що не прийняв до лікувального закладу, почалися згубні для життя внука перевезення. Ми писали скарги, звертались до правоохоронців, районних і обласних керівників з проханням встановити справедливість, дати оцінку діям горе-ескулапа, в результаті — гора відписок».
Хто винен?
Копії відповідей, висновків комісій маємо і ми. Ось, до прикладу, відповідь голови облдержадміністрації О. Корнійчука, в якій, зокрема, йдеться: «…В зв’язку з надходженням медичної документації наказом директора департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації створено відповідну медико-санітарну комісію (перераховується її склад – авт.). …Комісія ретельно вивчила наявну медичну документацію Старокостянтинівського військового шпиталю, Хмельницького військового шпиталю, Хмельницької обласної лікарні, а також пояснювальні записки лікарів, які надавали медичну допомогу, та дійшла висновку, що у Вігеля Ф. В. раптово, без передвісників на фоні артеріального тиску стався внутрішньомозковий крововилив, який мав загрожуючий характер.
На момент поступлення його до Старокостянтинівської центральної районної лікарні Вігель Ф. В. мав бути госпіталізований у відділення анестезіології та інтенсивної терапії з наступною консультацією невролога та нейрохірурга. У Старокостянтинівській ЦРЛ він перебував до 30 хвилин та знаходився під лікарським і сестринським наглядом.
З ініціативи начмеда Старокостянтинівського військового госпіталю Вігеля Ф.  було переведено до військового госпіталю (у закладі перебував до трьох годин), згодом до Хмельницького військового госпіталю, де перебував до двох годин. У Хмельницькому виконано комп’ютерну томографію головного мозку з подальшим транспортуванням у нейрохірургічне відділення обласної лікарні. Після відповідної підготовки та консиліумів лікарів виконано оперативне втручання. Під час перебування у лікувальних закладах Вігель Ф. В. отримував відповідну невідкладну допомогу та лікування. Важкість стану пацієнта обумовлено наявним крововиливом у життєво важливі структури мозку — внутрішню капсулу, базальні ядра. Суттєво погіршив прогноз наявний крововилив у шлуночкову систему. Таким чином, відповідно до висновків комісії, складність і важкість патології не дала можливості врятувати хворого. Комісією виявлено певні недоліки в наданні допомоги в Старокостянтинівській ЦРЛ, які не мали вирішального впливу на прогноз та летальний наслідок».
А ось відповідь постійної комісії облради з питань охорони праці та соціального захисту населення на запит депутата обласної ради, до якого звернулася родина Федора: «Розглянувши зазначене питання та врахувавши інформацію голови відповідної клініко-експертної комісії Суходолі А. І., постійна комісія обласної ради вирішила: 1) рекомендувати голові Старокостянтинівської районної ради М. Яснюку у зв’язку з прийняттям лікарем Старокостянтинівської центральної районної лікарні Чесаковим Сергієм Анатолійовичем неправильного управлінського рішення з надання медичної допомоги учаснику бойових дій Вігелю Ф. В., що призвело до його смерті: Звільнити Чесакова С. А. від тимчасового виконання обов’язків головного лікаря Старокостянтинівської районної лікарні (головний лікар на той момент перебував на лікарняному — авт.); розглянути питання щодо доцільності перебування вказаної особи на посаді заступника головного лікаря з медичної частини…». А ось відповідь на ці рекомендації постійної комісії районної ради з питань охорони здоров’я, соціального захисту населення, у справах сім’ї, материнства і дитинства, молодіжної політики, культури та освіти спільно з керівництвом центральної районної лікарні: «В ході розгляду було встановлено, що жодних управлінських рішень з надання медичної допомоги учаснику бойових дій Вігелю Ф. В. лікарем Чесаковим С. А. не приймалось. Тому законних підстав для звільнення Чесакова С.А. від тимчасового виконання обов’язків на даний час немає».
…У день нашого приїзду до Старокостянтинова Сергія Анатолійовича на робочому місці не застали — він перебував на курсах підвищення кваліфікації в обласному центрі. Зустрілися з начмедом військового шпиталю Олександром Мельничуком. «Того дня мені подзвонив начмед райлікарні, — розповідає військовий лікар, — поінформував, що швидкою до них доставлений військовослужбовець Федір Вігель, у нього був високий тиск, та наразі стан його нормальний. Я дав згоду, аби перевезти до нас. При поступленні виявилося, що у нього сплутана свідомість, він дещо збуджений. Викликали всіх лікарів. Його обстежили. Кардіопатологію виключили. Невролог, яка працює у нас і в райлікарні, запідозрила крововилив. МРТ чи КТ у нас не було. Зв’язалися зі своїм керівництвом. Прийняли рішення везти хворого до обласного центру — там і фахівці, й обладнання відповідні. У Старокостянтинові, чи то у нас, чи то в райлікарні, допомогти йому було неможливо. Чесаков допоміг в організації реанімобіля…»
З Сергієм Чесаковим зустрілися у Хмельницькому. Той день, зізнається, пам’ятає. Був ургентним. От лише стверджує: телефонував до шпиталю не тому, що лікувати не хотів, а тому, що мав відповідне розпорядження обласного департаменту охорони здоров’я, датоване 2014 роком (його й демонструє, таке, до слова, є у кожній райлікарні), у нім вимоги: якщо пацієнт військовослужбовець – обов’язково відразу повідомляти про це військовий шпиталь. «У розпорядженні вказаний номер телефону обласного військового шпиталю, втім, ми співпрацюємо зі своїм, районним, тож подзвонив туди, — розповідає Сергій Анатолійович, — одразу додає, демонструючи відповідні медичні документи, — на момент приїзду швидкої тиск у Федора був 200 на 120, а коли його привезли до райлікарні, після введених лікарями швидкої ін’єкцій  він став 140 на 80. Тож жодних показів для направлення його в реанімацію, на той момент, підкреслюю — на той момент — не було. Я Вігеля до шпиталю не відправляв, а відповідно тільки повідомив, що у лікарню доставлено автомобілем швидкої допомоги військовослужбовця. Зі шпиталю прибула швидка і забрала пацієнта для подальшого лікування там. Жодних управлінських рішень стосовно Федора Валерійовича я не приймав. Що стосується його транспортування у шпиталь, то у мене є висновки медичної комісії ЦРЛ, головою якої був Д. Саліпа, батько загиблого в АТО бійця, — Чесаков знову показує документ, у нім: «…На час перевезення у військовий шпиталь медичних протипоказань для його транспортування до шпиталю не було…» — Зрозумійте, — запевняє начмед, — подзвонивши до шпиталю, я лише виконував розпорядження».
Людини нема
Винних, як бачимо, нема. Нема й прекрасного сина, внука брата, друга, щирого патріота. Лиш невимовний біль, який щосекунди ятрить душі рідних. …А на фасаді школи, де навчався Федір Валерійович, меморіальна дошка, а на табличці у церкві, на Набережній, серед імен славних земляків — загиблих бійців, і його ім’я. «Ми встановили йому пам’ятник. Дорогий. Та це наш останній Федюші подарунок, — сльози нестримно зрошують обличчя бабусі. — Як, скажіть, як нам без нього жити? І як нам з цим жити?».