Біля колишнього «Дитячого світу», теперішнього просто пересічного хмельницького торгового центру, зранку до вечора  транслюється  з вуличного монітора реклама  одного солідного вітчизняного банку, і «перебивкою»  рек-ламного озвучення чомусь став Гімн України. Кілька місяців поспіль, щоденно дитячий голосок нарозспів, старанно, борсаючись у непіддатливих ще літерах і звуках,  виводить  «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…».  Містяни  вже й звикли. Хоча чому банкіри-олігархи  українським Славнем принаджують людей до банальної реклами кредитів, гривні, яка чахне щодня на тлі фантастично  зростаючого долара, не зрозуміло. Ставка на патріотизм? А може,  дитячий спів подає  голосок надії, просочуючись у передноворічну метушню біля торгового плацу? Здається, що й нинішнє  наше життя, впереміш із  «Слава Україні» і «Героям слава», впереміш із війною і  депресією, безсиллям і   виживанням  так само просочується у майбутнє крізь тривожне сьогодення.

 
«Серце, люби!» — даєш собі наказ. Люби у горі і в радості,  люби у щасті і смутку. Люби розтерзану ворогом  Україну, люби кожного воїна, який  щодня жертвує життям, яке нині для нас здається нестерпним, бо усе навколо дорожчає, бо влада  якось не так владарює, бо щодня вимикають світло, бо нові тарифи здаються жахіттям, бо цей клятий  долар, як супермен із бойовиків,  видряпався на сліпучо недосяжний  Еверест. А ми тупцюємо біля підніжжя і чекаємо, коли отой «альпініст» опуститься. Тривожно, лячно. Але  якщо зневіра  і озлобленість вимостять у твоєму серці гніздо, то для чого тоді все, що нині так тяжко дається, захищається? Для чого тисячі воєнних жертв — наших найкращих хлопців? Для чого повставали  майдани, кидалась голіруч на беркутню Небесна сотня? Страшно чути, як дехто вже й зітхає: «Сволота той Янукович, але хоч війни не було…». А що було б? Були б ті ж ріки крові, тільки путінська орда душила б не лише Донбас, а й  всю Україну. І Україна все одно повстала б.
 Чого гріха таїти: ми трохи боїмося нового року. Ця війна, ці злидні розповзаються, розростаються в усі боки, як пухлина.  Ми боїмося усіх реформ, кожна з яких спочатку пояснює, чому треба затягати тугіше паски, а вже потім обіцяє і поліпшення, і європейський добробут. Але поки що маємо лише перше. Думаю, що приблизно вісімдесят відсотків українців  про  європейські стандарти чули лише з розповідей, бачили картинки з екрана, тож готові хоча б на поліпшення. І навіть на продовження життя за межею бідності. Звикли. Аби закінчилась ця жахлива війна українців з українцями.  
І попри всі злигодні,  яких довелося вже зазнати, які ще доведеться переживати,  є речі, які важливіші за відім-кнене світло і  порожні гаманці.  Це  життя тисяч родин, чиї батьки залишили власних дітей, чиї сини змушені покинути старих батьків — це наші воїни. Дивлячись на зимову хурделицю,  обминаючи кригу на асфальті, хочеш чи ні, та все одно постійно думаєш: а як там зараз їм, нашим захисникам? В холодних окопах, у наметах, у продутих вітрами бліндажах, у прострілюваних  бойових позиціях?  Як батькам щохвилинно чекати і чекати рідкісного дзвінка синового мобільника з  найочікуванішими словами: «Я  живий»?
 У новорічну ніч  — загадаймо бажання, щоб повернулися усі наші герої, бо ж їм, як і всім нам, хочеться ростити дітей,  насолоджуватися життям, проте їхня доля щодня випробовується кулями.  Не можу не згадати і про батьків наших лицарів, бо недавня передноворічна  зустріч із таким батьком щемить у пам’яті, застрягла в серці, як цвях. І якщо Революція гідності має тривати, то насамперед — у наших серцях. Не буду називати  прізвища мого героя, ні  місця, де живе його інтелігентна родина. Розповім лише, як сім’я сільських учителів випроводила на війну обох своїх синів. «Старший — прикордонник, тому з перших тижнів війни він на бойовому посту, на охороні східних рубежів України, — розповідає Олександр Васильович. — Молодший разом  з нами працював у школі вчителем історії. Коли у серпні  прийшла повістка з військкомату, син одразу  почав збиратися. Точніше, ми всією сім’єю почали його збирати. Але, де взяти надійне  військове спорядження? Поїхали в Яворів, на Львівщину, там можна купити якісну військову форму, сучасну, закордонну. Все спорядження обійшлося нам у 40 тисяч гривень. І довелося, звісно, позичати гроші. Оскільки син  у роки армійської служби був водієм самохідної машини,  то  його знову посадовили на «самохідку» у військовій частині, звідки відправляли на фронт. Та тільки біда — машина була така аварійна, що до бойових позицій  не доїхала б. Пересадили  на іншу. Та також була зношена, протікав паливний бак. Довелося нам ще вісім тисяч витратити на заміну  бака. Син досі воює. А ми не розлучаємося з телефонами. Ні на мить. Чекаємо дзвінків  від  обох. У дружини хворе серце, тож коли вона перепитала якось молодшого сина, що там, мовляв, гупає, заважає говорити, то він відповів: «Це, мамо, хлопці дверима в приміщенні голосно грюкають». Не каже, що він живе у бліндажі,  а  стріляють ледь не за плечима…»
  Я добре знаю свого сивочолого, мудрого співрозмовника. Відомий на всю Україну науковець, краєзнавець, автор кількох книг, заслужений вчитель України, дарма що скромний сільський педагог, директор школи.  У рідній школі здійснив свою заповітну мрію: заснував найкращий в районі  музей села, де найдавніші експонати — з місцевих розкопок дотрипільських часів. Всі  раритети збирав роками разом з кількома поколіннями своїх учнів. Олександр Васильович закоханий в Україну, у  рідну малу батьківщину, такими виростили з дружиною і синів. Тепер вони — воїни, спорядження котрих обійшлися родині майже у 50 тисяч гривень. Але не це тривожить батька. Головне, щоб повернулися хлопці живими.  Усі, а не тільки їхні кровинки. Щоб Україна вижила, визволилась.
 Люби, серце, не збайдужій у відчаї чи  смутку. Бо лише крізь тебе ми говоримо з Богом. А Бог — це любов, людяність і гідність.  Наша засніжена і втомлена Україна зберегла  любов, людяність і гідність. І цим єдино тримається. І це допоможе усім нам вижити — попри все. Маємо в це вірити. Уже  тому, що не лише матеріальної, а й духовної  допомоги, тобто  віри і любові, потребують  наші українські захисники. Не забудьте у святковий вечір, за родинним столом  побажати їм щасливого Нового року і благополучного  повернення додому, до родин  — живими і здоровими.
  Героям слава!