Коли Руслан Плахов їхав на фронт, то обіцяв своїй дружині повернутися та потанцювати з нею. Чекала й вірила, що слова дотримає, не раз із чоловіком кружлятиме у вальсі. Однак війна — жорстока, невблаганна — розлучила Оксану із Русланом.
Була на вершині щастя з коханим понад шістнадцять років. Хоча і не сподівалася, що випадкова зустріч стане початком спільного життєвого шляху. Якраз тоді була розлучена, а він теж самотній. Ні на мить Руслан не сумнівався, що Оксана — його доля. Так воно і сталося.
Він цінував і поважав свою сім’ю, маленька доня для нього стала безмежною радістю та невичерпною втіхою.
«Разом ми ніколи не нудьгували, — розповідала Оксана Миколаївна. — Весело проводили час за настільними іграми, їх у нас вдома чимало. Ходили на прогулянки у ліс чи вечірніми вулицями рідного міста, а взимку грали сніжки, каталися на льоду. Іноді мені здавалося просто неможливо бути такою щасливою. Та ні, можливо, ще й як, коли поруч був такий чоловік, який прихиляв небо до твоїх ніг, цінував, поважав, любив, оберігав і здійснював твої мрії»…
