Такий слід в історії залишив по собі українець Юрій Кульчицький. Та й це ще не все. Бо своє життя, багате на пригоди, він описав у книжечці, яка побачила світ у Відні 1684 року. А про те, що він реальна особа, яка  добряче прислужилася столиці Австрії, свідчить той факт, що й нині там є йому пам’ятник роботи відомого віденського скульптора Емануїла Пенделя, і вулиця, названа на його честь.

Народився Юрій Франц Кульчицький в селі Кульчиці Шляхотські біля Самбора 1640 року. У молодості подався на Січ, бо ж був із славного шляхетського роду, до якого належали гетьмани України Петро Конашевич-Сагайдачний та Павло Бут. Під час одного з походів йому не пощастило і він потрапив у турецький полон. А там не тільки добре вивчив турецьку мову, але й звичаї. А ще пристрастився до кави.
Коли ж йому вдалося звільнитися з полону, то оселився в Акермані (нині Білгород-Дністровський), влаштувавшись  перекладачем в “Орієнтальній торговій компанії”, яку заснували віденські купці. 1778 року перебрався до Відня, де став імпортером східних товарів.
У липні 1683 року двохсоттисячна турецька армія великого візира Кара Мустафи взяла Відень в облогу. Жителів австрійської столиці охопив відчай, бо місто обороняли тільки 16 тисяч вояків регулярного війська і шість тисяч громадян. У Відні настав голод й почалася епідемія червінки.
Граф Ернст Рідігер Штаргемберґ, котрий керував обороною міста, потребував зв’язку з військами за межами облоги. Але нікому з гінців, котрих він посилав, не пощастило пройти крізь щільне кільце оточення. У такий критичний момент Кульчицького представили графові, і він погодився дістатися з листами до цісаря Леопольда і князя Лотаринзького та повернутися до міста з відповіддю від них.
13 серпня, близько опівночі, Кульчицький разом з товаришем Юрієм Михайловичем, також українцем із Сянока, який раніше був на службі в цісарського посла в Константинополі, володів турецькою мовою і знав їхні звичаї, вирушили в небезпечну дорогу. На щастя, тієї темної ночі розходилася така гроза, що й за крок нічого не було видно, а сміливці були зодягнені у турецький одяг і мали відповідну зброю. Тому, коли настав день, їм вдалося без особливих пригод вибратися з турецького табору і переправитися через Дунай та потрапити в головну квартиру князя Лотаринзького. У таборі відразу запалили вогонь – то був умовний сигнал для віденців, що Кульчицький пробився крізь турків.
Пізно ввечері 16 серпня зв’язківців переправили через Дунай і вони рушили в напрямку міста. На їхнє щастя, знову зірвалася буря з проливним дощем, яка допомогла уникнути зустрічі з турецькими патрулями. На ранок вони вже були у місті.   
12 вересня німецькі війська атакували турків з флангів, король Собєський напав на центр, а українські козаки пішли в наступ на головну квартиру Кара Мустафи. Після запеклого бою облога Відня була знята. Переможцям дісталося 20 тисяч наметів, 20 тисяч биків, буйволів, верблюдів і мулів, 10 тисяч баранів, 100 тисяч мішків зерна і… 500 мішків сиво-зеленого зерна кави, призначення якого у місті ніхто не знав.
Коли Кульчицького запросив до себе комендант міста ґраф Штаргемберґ і поцікавився, як він може винагородити героя, то у відповідь почув прохання передати йому мішки з сиво-зеленими зернами. Рада Відня задовольнила прохання Кульчицького й дозволила відкрити кав’ярню. Крім кавових зерен, він отримав від маґістрату ще значну суму грошей, помешкання в Леопольдштадті і став громадянином Відня.
Та гіркий напій не смакував городянам. Але одного дня у каву випадково впала грудочка цукру. Сердито пригубивши, він здивувався, бо така кава смакувала куди краще. Спробував додати трохи молока –  засмакувало ще ліпше. Новий напій він назвав кавою по-віденськи. Винахід Кульчицького викликав жах у полонених турків, але припав до смаку віденським міщанам.
Оскільки ж виноградники навколо столиці витоптали і спалили турки, що на кілька років позбавило віденців звичного їм вина, то нічого не залишалося, як споживати напій Кульчицького. А коли він замовив у віденського пекаря Крапфа рогалики у вигляді півмісяця, що називалися “кіпфель”, патріотичні почуття віденців були задоволені повністю. Відтоді кожен мешканець Відня з великою насолодою щоранку випивав горнятко кави по-віденськи з рогаликом.
За вивіску в його шинку “Під синьою пляшкою” правив турецький кавник, який пізніше став знаком усіх кав’ярників. Та на гостину до Кульчицького віденці вчащали не тільки на каву, але й щоб побачити Кульчицького, який за свій подвиг користувався у них великою пошаною. І всіх відвідувачів господар зустрічав словами: «Що нового, братчику-серденько?» Бували тут і ґраф Рідіґер Штаргемберґ і князь Євген Савойський. Правда, подейкують, що їх вабила не так- кава, як вродлива дружина Кульчицького Марія Урзуля.
До речі: Канали поблизу парку у селі Старий Кривин Славутського району копали саме полонені під Віднем турки, яких князь Яблоновський – учасник зняття облоги Відня –  пригнав аж на Волинь у свій маєток. А на згадку про подвиг українських козаків у Відні й нині стоїть пам’ятник запорожцям.