Книги про малу батьківщину, село, селище чи місто, мені читати доводилося досить часто. Одні з них містять добротніший і повніший історичний матеріал, інші – бідніші на фактаж з минулого. Але звинувачувати авторів у лінощах чи непрофесійності може тільки той, хто сам не займався пошуком архівних матеріалів. Бо за лихоліття нашої історії збереглося їх не так вже й багато. Однак книга Ярослава Сумишина «Мультикультурне Поділля. Поселення Водички як віддзеркалення історії краю» відрізняється від краєзнавчої літератури, яку доводилося читати раніше.

Ярослав Сумишин, поставивши за мету простежити свій родовід, мав пройти найважчим шляхом, який тільки може випасти дослідникові, – відшукати скупі вісточки з минулого, розкидані в архівах від Києва до Варшави, і скласти з них якомога повнішу картину свого родинного дерева. Він у вступному слові написав: «Ідея написання цього невеличкого дослідження виникла під час генеалогічного пошуку, тобто копирсання в архівних матеріалах (здебільшого метричних записах) з метою встановлення своїх предків. На власному досвіді переконався, що генеалогія невіддільна від історії. Кожна нова знахідка давно забутого члена родини потребувала нагального поповнення історичних знань про конкретно взятий часовий період, щоб до кінця уявити та осмислити життя тієї епохи і місце у ній мого пращура».
І нащадків, додам від себе. Бо ж тепер, як співається у відомій пісні, на всі покоління й віки, кожен із Сумишиних – і нині сущих, і прийдешніх – може простежити, хто він, чиїх батьків-дідів дитина. І не лише простежити, а й вписати себе і своїх нащадків до розлогого дерева роду.
А ще автор провів унікальний експеримент. Він надіслав свій зразок ДНК до лабораторії «FamilyTreeDNA» у Х’юстоні (США) і в результаті ДНК-тесту з’ясував, що люди зі схожим ДНК проживають на заході колишнього Руського воєводства у складі Речі Посполитої. Простежив Ярослав Миколайович і процес трансформації прізвища Шум. Бо саме Олексій Шум, якого від автора відділяють вісім поколінь, є найдавнішим відомим нині предком сучасних Сумишиних.
Після прочитання книги Ярослава Сумишина уже вкотре засмутився, бо ще раз переконався, що потрапити до архівних записів (і залишити бодай коротку згадку про себе) міг лише той, хто порушив закон чи вчинив щось протиправне, пішов проти звичаїв громади чи, навпаки, постраждав від свавілля власть імущих. А ось чесні, працьовиті, самовіддані так і залишилися безвісними. Бо хіба скупі записи у метричних книгах, де зафіксовані дати народження, одруження і смерті, можуть повідати, якою людиною були чоловік чи жінка, чим переймалися і чого прагнули, до чого мали хист і за що їх поважали родичі й односельці.